Він поплив, викидаючи руки над водою, до протилежного берега, пірнув і повернув назад, ще раз пірнув, набравши повні легені повітря, але довго під водою не втримався, ліг горілиць, примружився від сонця, нараз чомусь відчувши, що воно справді тільки його, соціалістичне, і нема ніякої гіперболи та іронії в Арсенових словах. Від цього зробилося легко й радісно — Некрич виліз на берег і побачив, що сходами від дачі до Десни спускається Софія. Зупинилася посередині, наче засоромившись роздягнутих чоловіків, заплескала долонями, вимагаючи уваги…

— До столу! — наказала. — Одягайтеся і швидше до столу, бо самовар кипить і все готове…

Посеред столу червоніли помідори, а над ними височіла пляшка вірменського коньяку. Некрич пив мало й переважно сухе вино, полюбляв терпке “каберне”, та сьогодні йому смакував і коньяк, він почаркувався зі всіма, а наостанку з Софією, впіймав її лукавий погляд і випив з задоволенням.

Клавдія принесла вазочку із щойно зрізаними гіацинтами, поставила посеред столу, і Некрич раптом зустрівся із здивовано-розчуленим Арсеновим поглядом: справді, стіл одразу набрав урочисто-святкового вигляду. Гіацинти були різнокольорові — жовтий, фіолетовий і темно-бордовий з синіми візерунками, однакові за формою і водночас зовсім різні, химерні, наче вродливі й примхливі жінки. Некрич мимоволі порівняв фіолетову квітку з Софією: наче й програє у порівнянні з іншими, барвистішими, але сповнена власної гідності, колір глибокий, величний, недарма ж колись венеціанські вельможі полюбляли фіолетові мантії з оксамиту.

Арсен потягнувся до пляшки, та Синиця перехопив його руку, зауваживши, що сьогодні повертатися до міста. Але Некрич, скосувавши очі на Софію, запропонував:

— А чого вертатися? Переночуєте в мене — весь другий поверх вільний, три кімнати…

Побачив, як Софія перезирнулася з Ларисою — та ледь помітно схвально кивнула, Синиця спробував заперечити, посилаючись на якісь невідкладні справи, та Лариса докорила: траву бачить лише у міських скверах, і мали рацію ті, хто колись упосліджував кібернетику…