Чомусь раптом подумав про смерть. Ця думка злякала його, й не тому, що відчував жах перед смертю, зрештою, це почуття притаманне кожному, а тому, яким миттєвим і швидким буває у людини перехід від найвищого блаженства до відчаю, від радощів до смутку і справжнього горя. Щойно вглядався в дивовижні жіночі очі й щастя заповнювало його, а тепер чомусь думає про небуття. Точніше, про ту невловиму мить, яка відділяє життя від смерті: чи встигає людина усвідомити її і чим сповнена вона — жахом чи умиротворенням? Мабуть, ніхто й ніколи не одержить відповіді на це, та й чи потрібна відповідь?

Іван Михайлович подумав: от він щасливий, зараз повернеться Софія, знову влаштується в гойдалці, посміхнеться йому, а Ніни нема. Й ніколи не буде. Якою ж була для неї остання мить? Проте чи стане легше йому, якщо навіть знатиме, що Ніна тої секунди позбулася страждань? Усе одно Ніна вмирала в муках, а він нічим не міг допомогти їй, лише тоскно думав про величезну несправедливість, яка існує в світі: у одних життя довге й безжурне і смерть легка, а Ніна весь час борсалася, працювала в сільському райкомі комсомолу, потім подалася на цілину, нарешті знайшла спокій — велика квартира в академічному будинку, дача на березі Десни з трояндами й півоніями. Та природа не зважає ні на що: веселої і завжди урівноваженої Ніни вже нема, вій гадав — на все життя, що лишилося, буде самотнім, і щиро вірив у це, але ж варто було зазирнути в Софіїні очі…

І все ж — він зрадив Ніну…

Некричеві зробилося тоскно. Раніше людям було легше: вірили в єднання душ і потойбічні зустрічі. Хоч що кажи, а це полегшувало життя. І йому було б легше, аби знав, що хоч раз зустрінеться з Ніною: тільки б побачити, зазирнути у вічі — зелені, розумні й співчутливі, зовсім інші, ніж у Софії. Ніна зрозуміла б його й простила, він би розповів, як тоскно було йому без неї і як іноді уявляв свою самотню старість, як лячно було в ті хвилини і все ж долав цей ляк, навіть жах, бо не було кращої за Ніну, поки не побачив Софію…