Ще б розповів Ніні про свій недавній сон: він перетворився на якусь космічну частку й застиг високо над Землею, може дотягнутися долонею до Марсу чи Венери, став духом, який житиме вічно. Це сповнило його такою радістю, що, прокинувшись, довго лежав з заплющеними очима, боячись знову зануритися в дрібні, нічого не варті житейські клопоти.

Але ж і бджолине дзижчання, і гіркий запах яблуневого цвіту, і кохання між чоловіком та жінкою теж вічні, а смерть, хоч яка всевладна, поступається життю, і навіть коли через багато мільярдів років припиниться існування їхньої Землі, в іншій космічній системі народиться нова жива планета — так буде завпеди: смерть сама породжує життя…

І нехай Ніна не думає там, у потойбічному світі, що її зраджено. Він завжди пам’ятав і пам’ятає свою вірну, милу й добру Ніну…

Некрич підвівся й подався на Десну. Софія хлюпалася біля берега — він збіг до неї, подав руку й витягнув з річки, веселу й збуджену холоднуватою водою. Софія жартівливо оббризкала Івана Михайловича, загорнулася в халат і подалася попереду чоловіка до дому. Раптом за ворітьми нетерпляче й вимогливо засигналив автомобіль: приїхали якісь гості — Софія сплеснула руками й побігла переодягатися, а Некрич, поморщившись, пішов відчиняти.

На вулиці стояла зелена “Волга”, вона виблискувала нікелем і бездоганно відполірованим капотом, мотор ще працював, а з напіввідчинених дверцят визирав Пилип Синиця і привітно махав рукою. Пилипове кругле червоне обличчя випромінювало дружелюбство, він був певен, що й Іван Михайлович має зрадіти їхньому приїзду — запитав, не виходячи з машини:

— Ти сам?

— З Софією.

— А ми з Ларою нарешті вибралися… Не чекав?

— Не чекав, — згодився Іван Михайлович.

Приїзд Синиці не засмутив його, хоча в глибині душі ще шкодував за втраченою самотністю — так добре йому було разом з Софією і таким легким почувався, а тепер знову розмови, проблеми, політика і академічні плітки — що ж, таке життя…