Що ж, постараюся розповісти вам про Кунца. В усякому разі те, чого не забув. А втім, забути його неможливо. Яка це була людина, містер Хьюсон, яка людина! Чому я кажу «була»? А хіба ви маєте відомості, що він і досі живий? Розумієте, якщо людина двадцять п’ять років не дає про себе знати, то є всі підстави вважати, що вона «була», як це не сумно…

Ми працювали з ним у Цюріху в лабораторії Гужички. Робота була як робота, але Йоахім раптом збожеволів.

Гужичка займався ароматними речовинами. Одного дня Йоахім заявив, що не бажає варити духи для паризьких модниць і почне робити щось своє. Ми перелякалися і, признатися, не без цікавості чекали, що ж буде, коли про все дізнається шеф.

Настав день, коли Гужичка прийшов у лабораторію і звернув увагу на прилад Йоахіма, вкритий пилом. Він одразу запросив Кунца до себе в кабінет. Усі принишкли. Професор Гужичка був чудовий хімік, але й кричати вмів добре.

Та все було тихо. Більше того, хвилин через п’ятнадцять Гужичка вийшов до нас лагідний і замислений. На порозі він зупинився і, звертаючись до Йоахіма, сказав:

— Що ж, друже, це вдячна мета, дуже вдячна, але боюся, що ви шукаєте вічного двигуна.

Він не хотів сказати відверто, що, на його погляд, Кунц займається дурницею.

Йоахім посміхнувся:

— Професоре, не мине і півроку, як я це зроблю.

Тоді Гужичка схопив Йоахіма за руку, підвів до вікна і закричав:

— Ось тут, бачите, отут, — і показав на сквер перед інститутом, — я накажу за життя поставити вам золотий пам’ятник. За життя!

Я дуже добре запам’ятав цю сцену. Можливо, тому, що не часто вчений з світовим іменем обіцяє комусь за життя поставити пам’ятник із золота.

Йоахім почав працювати над своєю ідеєю, так би мовити, легально. Робив він це якось дивно: то сидів ночами, то не з’являвся в лабораторію кілька днів. Та улюбленцю Гужички все було дозволено. Тим більше, що скоро почалися чудеса.