Ну писав, писав… Боже мій, якого, звичайно, нема. Я ж вам уже казав, що мені приховувати нічого. А капітану Хачленду я писав, що знаю Йоахіма давно. І що він ще в Індії справив на мене неприємне враження. Навіщо? Як ви гадаєте, якби Кунцу дозволили жити в Англії, шукав би він мене? А якби й не шукав, то могли б ми зустрітися випадково? А в мене ж тоді не тільки тисячі, а й п’ятисот фунтів не було.

Хе-хе! Я ж казав, що ви гніватиметеся. Висловлюйтесь, юначе, висловлюйтесь. Це чудова подяка за мою відвертість. Образити мене зараз нічого не коштує. Негоціант Аксель Скунс старий і бідний. Бачите цей костюм? Він у мене єдиний. І кімната ця єдина. А дружина? Дружини, хе-хе, жодної. Кинула! Кинула вчетверте, і цього разу назавжди. Повірте мені. Що я тепер роблю! Богохульствую, хе-хе, бого-хульствую!

Гарольд Тікаль — професор хімії:

— Гертрудо, Гертрудо! Ще гість! Прошу вас, містер… Містер… Хьюсон! Ви надзвичайно люб’язні, що не знехтували нашим запрошенням. Сподіваюся, вам буде у нас весело. Проходьте, будь ласка, у вітальню.

Гм, не запрошували? Все одно, містер Хьюсон, ми раді вам. Чому ж іншим разом? Серйозна справа? Тим більше! Пробачте за нескромність: ви не страховий агент? Тоді я до ваших послуг. Страх як не люблю страхових агентів, вони дурні й базіки.

Ні, ні, стривайте, містер Хьюсон. Проходьте у мій кабінет. Повірте: буду вам зобов’язаний. Для мене нема важчого обов’язку, ніж розважати гостей. Але, кажуть, ці прийоми необхідні. Можливо, можливо…

Сідайте сюди і розповідайте, прошу. Ви такий серйозний, ніби прийшли просити руки моєї дочки. Невже я вгадав?! Ні? Тим краще! Отже, я слухаю.

Боже мій, Йоахім Кунц! Ну, звичайно ж, знав! Дуже добре знав! Але, дозвольте, хто ви такий і чому цікавитеся моїм давнім другом?

Ну, слава богу, приємніше мати справу з журналістом, ніж з поліцією. У свій час поліція досить-таки набридла мені у зв’язку з Йоахімом. Після того як він зник з Цюріха, нашу лабораторію перетворили на філіал поліцейської дільниці.