За рік до закінчення школи ми зрозуміли, що в Мюнхені нам робити нічого. Навіщо нам диплом доктора філософії, підписаний професором Гроттом-неуком, над яким насміхалися навіть гімназисти? Кунц запропонував їхати в Цюріх. Адже там працював Гужичка! А диплом, одержаний у його лабораторії, розкривав двері будь-якого інституту.

Так ми опинились у Цюріху. І мушу сказати, що на життя не скаржилися. Чого можна було ще бажати? А життя було справді цікаве. У мене особливо. Я згуртував цюріхських німців-комуністів. Адже в Швейцарії взагалі, і в Цюріху особливо, було дуже багато німців, що приїхали з Німеччини, Йоахім працював у лабораторії.

Непогана розстановка сил, правда? З його здібностями йому треба було займатися тільки наукою. Це було його, так би мовити, партійне доручення. А я працював у лабораторії рівно стільки, скільки треба було, щоб утримувати в рівновазі професора Гужичку. А це, повинен вам сказати, не так уже й легко.

Та одного разу ідилія полетіла шкереберть. Все сталося через цю, пробачте, сволоту Штюрмера, так би мовити, мого колегу, партайгеносе Цюріха. Мені здається, ви не усвідомлюєте всієї величі, всього блиску цього титула — партайгеносе! Правда, зараз цього слова не зустрінеш, а в тридцяті роки… Ну, та ви, безумовно, тоді цікавилися ласощами, а не політикою.

Так ось, запам’ятайте, у кожній країні, де тільки жили німецькі піддані, існували осередки наці. Глава такого осередку називався партайгеносе.

Ні, звичайно, він не знав, що ми з Йоахімом комуністи. Але про щось, мабуть, догадувався. Бо прискіпувався до нас надзвичайно і весь час підсилав своїх негідників. З наймиролюбнішими пропозиціями, звичайно: зустріч у якомусь підвальчику, спільна прогулянка. Прогулянкою вони називали відчайдушну пиятику, за якою йшло відвідання будинку розпусти.

Я помітив, що вони зацікавилися Йоахімом тоді, коли у Гужички заговорили про його успіхи.