Мертенс спробував підбадьорити її:

— Але ж, фрау Вернер, — мовив, — бомба вже ніколи не влучить у ваш будинок. Отже по війні у вас залишиться хоч якесь житло.

Фрау Вернер недовірливо округлила очі.

— Чому? — не збагнула.

— Теорія ймовірності… — невизначено відповів Мертенс і запитав: — Ніхто не загинув?

— Усі наші гості встигли спуститися в бомбосховище. Але ж потім була пожежа! Її гасили всю ніч, і ми тут настрахалися, як ніколи. Такий жах, пане Мертенс! Дякувати богу, пан Граупель хоч трохи допоміг мені. Ми боялися, що пожежа перекинеться сюди, і встигли винести найцінніші речі.

— Моя кімната… — почав Мертенс.

— Зруйнована, — гірко похитала головою фрау Вернер.

— Це я бачу. Але чи можна пройти туди?

— Звичайно, — заклопоталася, — пан Граупель проведе вас. Тільки прошу обережно: в залишилося півкімнати, і може щось обвалитися.

Мертенс рішуче ступив до дверей. Монтер догідливо розчинив їх перед ним. У вестибюлі лежала купа чемоданів. Мертенс кинув на них швидкий погляд, побачив свою велику жовту валізу. Якби не гора чемоданів, не затоптана брудна підлога й не тріщина на правій стіні, можна було б подумати, що бомбардування не було. Мертенс ступив до других від входу дверей, відчинив. Дерев'яне ліжко, що стояло ліворуч, переломилося, частину його придавила купа цегли. Шафу навпроти розтрощило зовсім, з-під цегли стирчав рукав спортивної куртки. На вішалці біля дверей теліпався рушник.

Мертенс озирнувся на монтера й підійшов до перевернутого письмового столу, що теж не вцілів. Середня шухляда випала, Мертенс підняв її. Серед дрібних уламків цегли — два олівці, розтрощена авторучка. Гаманця не було. А вчора він поклав його саме сюди, поклав і замкнув шухляду. Не тому, що в гаманці була велика сума, там лежало всього кілька марок, але серед них монета, від якої залежало так багато…

Блокнот, який він учора залишив у шухляді, валявся на підлозі, а гаманця не було.