Мертенс зазирнув під уламки столу, відкинув кілька цеглин, але пропажі не знайшов. Зітхнув. Краще б завалило цеглою весь стіл. Тоді б у нього не було підстав для хвилювання, а тепер…

Мертенс добре усвідомлював, що сталося. Зникнення гаманця означало кінець фірми «Гомес», яка стільки місяців правила їм за таку чудову ширму…

Нараз подумав: «А що, як гаманець поховано під купою битої цегли?»

Зрештою, все може бути, але він не має права навіть на один відсоток ризику.

Мертенс сів на ліжко. Зиркнув на монтера. Той стояв, спершись на одвірок, і в його очах Мертенс завважив чи то переляк, чи то збентеження. Та, певно, це тільки привиділося йому, бо Граупель сказав співчутливо:

— Ваша валіза стояла біля шафи, проте її навіть не зачепило. Я сам виніс її, і тепер вона у вестибюлі.

— Дякую, — втомлено мовив Мертенс.

Він віддав би зараз десяток таких валіз за гаманець із дріб'язком, та що зробиш?

У двері зазирнула фрау Вернер.

— Я можу запропонувати вам одну з своїх кімнат… — почала.

Але Мертенс уже вирішив остаточно.

— На жаль, я змушений їхати, — мовив рішуче.

— І все ж, я зобов'язана… — замахала руками пані Вернер.

Мертенс підвівся з ліжка.

— Учора ввечері я одержав повідомлення… У мене змінилися обставини, і справи вимагають негайного від'їзду. Поїзд на Бреслау відходить, — зиркнув на годинник, — через дві години, і я ще встигну… Треба тільки зателефонувати.

— Телефон працює, — радісно повідомила фрау Вернер. — Дивно, але лінію не пошкодило.

Мертенс вийшов до вестибюля. Взяв свою валізу — чудову валізу із справжньої жовтої шкіри, яка підкреслювала респектабельність і ділову солідність його, Пауля Мертенса, промисловця й директора гаагської фірми «Гомес», що одержує від організації Тодта великі підряди й завжди виконує їх вчасно та якісно.