Автоматна черга хльоснула по вулиці. Богдан інстинктивно пригнувся. Пошепки вилаявся і завернув у провулок.

— Лякають, гади… — буркнув. — Тепер — хвилину відпочинемо… Стояти можеш?

Нахилився, допомагаючи Петрові зсунутись на тротуар.

— Я далі сам… — Петро, тримаючись руками за стіну будинку, ступив кілька кроків. — Бачиш, порядок…

— Порядок… — іронічно мовив Богдан.

Ніби у відповідь, знов застрочили автомати. Богдан поклав важку руку на Петрове плече, притиснув товариша у вузькій ніші біля брами. Сам притулився поруч. Стояв, високий, мало не дістаючи головою верху воріт, навдивовижу тонкий. Із свистом втягував повітря, наче задихався. Запалі груди ходили ходором під брудною, дірявою гімнастьоркою — Петро чув, як лунко б’ється Богданове серце.

— Посидь… — прошепотів, показуючи Богданові на урну для сміття. — Вони… пішли туди…

Махнув рукою в бік вулиці, що круто бралася вгору. Справді, автоматні черги віддалились і здавались незагрозливими.

— Е-е… — хрипко видихнув Богдан, — вони займають виходи з міста. А зараз прочісуватимуть вулиці. — Нахилився, підставляючи Петрові плече. — Тримайся міцніше, тепер кожна секунда — золото!

Вулиця була вузька й темна. Будинки, старовинні, з довгастими вікнами і важкими, оббитими залізом брамами, зімкнулися плече в плече, утворивши нерухому похмуру шерегу німих, байдужих до всього велетнів. Лише поблискували в місячному сяйві шибки, ніби підморгуючи, і ці мертві відсвіти немов підкреслювали, що за товстими кам’яними стінами давно припинилось життя. Петра охопив страх, захотілося крикнути, щоб сколихнути гнітючу тишу, розбурхати цей мертвий спокій. Здалося, що від крику кам’яні чорні велетні захитаються, впадуть, і вся ця вузька, похмура вулиця виявиться маревом, витвором його хворобливої уяви.