Петро на мить заплющив очі. “Ця вулиця — чудова пастка, — подумав. — Наче капкан…”

Видно, Богдан відчув те ж саме, бо прискорив ходу. Він ішов попід самими будинками, там, де темніше. Незграбні дерев’яні колодки, які носив у таборі, викинув ще за колючим дротом і простував босоніж, нечутно ступаючи по стертих плитах тротуару. За кілька метрів од перехрестя раптом зупинився, кинувся до найближчої брами.

— Замри, — шепнув Петрові. — Вони…

Петро притулився біля брами, підібгавши поранену ногу. Хотілось злитися з холодним каменем, зникнути, стати маленьким. І чомусь твоє кволе тіло здається таким великим! Певно, тебе давно вже помітили, дивляться з сотень затемнених вікон. Зараз хтось наставить автомат — коротка черга, і нема ні будинків, ні темного неба, ні тебе, стомленого, брудного, з підібганою простреленою ногою. А може, так і краще — не болітиме рана, та й ніколи більше не побачиш обшарпаного барака, конвоїрів у чорних мундирах, позбудешся гострого відчуття голоду, що переслідує навіть уві сні.

Богдан ліг поруч на брудних тротуарних плитах, за ящиком для сміття. Ледь визирає звідти. Ліву руку поклав під голову, правою схопив цеглину — озброївся.

Петро обережно, намагаючись не ворушитись, намацав у кишені пістолет. Три патрони — три постріли… Петрові б зараз ручний кулемет. Лежав би, сіючи свинцеву смерть, бив би й бив короткими чергами…

Здалеку почулося гудіння моторів. Богдан напружився, ніби збирався встати. Гул заповнив усю вулицю. Через перехрестя, поблискуючи фарами, на великій швидкості пройшли три вантажні машини з солдатами. За ними — мотоциклісти. Один мотоцикл зупинився на розі — Богдан бачив, як водій нахилився до кремезного автоматника, що сидів у колясці. Розвернувся в бік їхньої вулиці, ввімкнув світло.

Петро витяг пістолет. Ще секунда — і кінець…