— Ач, чого захотіла, — на високих тонах почав маленький, рудий і лисий чоловічок, — люди самі себе прогодувати не можуть, а вона у нахлібники. Звідки приїхала?

— З Піщан, — вклонилась Катруся.

— Що ж, у ваших Піщанах не казали, що Велика Німеччина потребує робочої сили? — продовжував маленький з притиском. — Що для розгрому більшовизму потрібне напруження всіх сил? Побійся бога, дівчино, — у Німеччині ти станеш людиною…

Підвівся, присунувся до Катрусі, зашепотів улесливо:

— Працюватимеш на заводі чи ще десь… Роботу добре Оплачують, вихідні дні, продовольчі картки… Житимеш у великому місті, ходитимеш у кіно… А може, — зазирнув під хустку: оченята гарні, та й сама нічого, — нареченого здибаєш… Ги-ги… Єфрейтора, ба навіть якогось фельдфебеля… У вищий світ потрапиш…

Катруся кланялась, вдячно усміхаючись.

— Красно дякую… Я сама ніколи не збагнула б… Може, пан редактор напише мені адресу, куди звернутись? Ще раз красно дякую… Перепрошую…

Виходячи, сковзнула поглядом по повновидому. Той ледь помітно нахилив голову.

Катруся перейшла вулицю, постояла біля вітрини магазину і, побачивши, що повновидий вийшов з редакції та попрямував уздовж скверу, пішла за ним. Разом сіли у трамвай, що йшов до Крутого замка. Вийшли на останній зупинці. Пасажирів було мало — майданчик біля входу в парк відразу спорожнів. Повновидий, насунувши на чоло капелюха, завернув у провулок.

Катруся постояла на майданчику — внизу у туманній імлі лежало місто. Залізнична станція з димками від паровозів, сірі й чорні будинки, блискучі, вимиті дощем тротуари… Десь там, за цим нагромадженням потемнілих од часу черепичних, дахів, її маленький будиночок — вона навіть побачила горіх у сусідів навпроти. Зітхнула і також подалась у провулок, де зникла постать у капелюсі.

Впевнившись, що навколо нікого нема, повновидий зупинився за розлогим кущем, жестом підкликав дівчину.

— Що трапилось? — запитав. — Я ж казав, до мене лише в крайніх випадках…