Коли б Петро і Богдан знали, що зараз робить Катруся, не сперечалися б даремно. Саме в цей час вирішувалась їхня доля, а вони не могли сказати ні “так”, ні “проти” тим силам, що визначали їхнє життя на багато місяців уперед.

Катруся, заховавшись під парасольку, поспішала до центру міста. Велика драглиста хмара темніла над щовбою Крутого замка. Мряка так поснувала вулиці, що здавалося, — вода стояла в повітрі, проникала не тільки під парасольки, а навіть під плащі й куртки, холодила тіло.

Катря йшла швидко, не звертаючи уваги на калюжі. Знайомий, зустрівши її цієї хвилі, напевно здивовано озирнувся б: потерте пальто, по-селянськи пов’язана темна хустка і великі гумові чоботи, якими вона ступала по калюжах, — все підкреслювало, що це сільська дівчина, яка випадково потрапила до великого міста.

Проминувши центр, Катруся постояла трохи на розі, оглядаючись, і зайшла у браму будинку, на якому пістрявіло кілька вивісок. З них можна було довідатись, що тут розташовані редакції газет.

Катруся зупинилась у довгому коридорі другого поверху. Мимо, не звертаючи на неї уваги, бігли заклопотані газетярі з рукописами та гранками. Нарешті дівчина, вклонившись, звернулась до одного з них:

— Може, пан мені скажуть, де тут приймають дописи?

Той кинув на неї цікавий погляд. Мокра, закутана по очі хусткою дівчина не справила враження. Недбало вказав на кінець коридору:

— Другі двері праворуч…

Катруся постояла на порозі великої кімнати, заставленої канцелярськими столами. Підійшла до одного з них, де сидів середнього віку чоловік з круглим, як млинець, обличчям.

— Прошу ласкавого пана хвилину уваги, — звернулась до нього. — Чи не можу я дати до вашої газети оголошення?

Той підвів на Катрусю очі.

— Що хоче пані зголосити?

— Шукаю роботи… Бажано служницею…

За сусіднім столом зневажливо гмукнули.