Але ж чого чекати від цього недотепи? З хама, прошу вас, ніколи не буде пана. Від цього Мейєра завжди так погано пахне, що доводиться провітрювати квартиру. Але ж золото!.. Модест Сливинський любив золото над усе і заради нього готовий був знести не тільки поганий запах, не тільки дешеві жарти і зверхнє ставлення цього брудного есесівця…

Хіба він вимовив хоча б слово докору цьому батяреві, коли той приносив золоті щелепи з уламками зубів? Хіба хоч раз запитав, звідки в нього такі масивні старовинні годинники, дорогоцінні сережки та брошки?.. Ні, як людина інтелігентна і витримана, він жодного разу навіть не натякнув, що йому відомо, звідки бере цей гицель дорогоцінності. І розраховувався чесно. І після цього така чорна зрада!

Правда, Вальтерові могло щось перешкодити. Що ж, зачекаємо до завтра…

Модест Сливинський витяг свій улюблений срібний келишок, налив коньяку. Що-що, а коньяк він міг собі дозволити першокласний. Купував або вимінював лише французький, витриманий. Коньяк — це його ідея-фікс, і всі у місті знають, що набір коньяків у Модеста Сливинського найкращий. Тому-то й довго принюхувався до гіркувато-пряного аромату мартелю, перш ніж маленькими ковточками спорожнив келишок.

Мартель хоч трохи заспокоїв. Як не кажіть, а жити ще можна. Модест Сливинський загорнувся у пухнастий, майже невагомий зеленуватий халат — подарунок панни Зосі (ох, ця панна Зося! Як вона любила його і як елегантно стягала прозорі панчохи з своїх довгих струнких ніжок!), постояв біля вікна. Паскудна погода. Третій день мрячить, і дяка богові, що не треба виходити на мокру, брудну вулицю, чвалати по базарному багні, шукаючи хорошого гендля. Тільки він, Модест Сливинський, зміг так вчасно зорієнтуватись і примусити працювати на себе цих дрібних маклерів чорного ринку. Голова на плечах у нього все-таки є…

Модест Сливинський присунув до канапи, вкритої яскравим перським килимом, столик. Тепер варто лише простягнути руку, щоб дістати карафку з коньяком і срібний келишок. Ввімкнув торшер — м’яке світло залило кімнату, відбилося у склі стелажів. Сам пан Сливинський читати не любив, але стелажі заповнив. Тим більше, що книги зараз можна купувати мало не на вагу, — та вошива (як любив висловлюватись пан Модест) інтелігенція теж хоче їсти, а голодний шлунок диктує ціни.