На цій полиці лише Винниченко. Кажуть, непогано вмів писати. Сливинський навіть спробував прочитати якийсь роман — забув тепер і назву, — та справи перебили, так і не закінчив. Історія України, яку написав Дорошенко. Мусив прочитати хоча б тому, що вельмишановний пан аргументує необхідність співробітництва українців з німцями, а йому слід було хоча б трохи “теоретично підкуватись”. На видному місці “Майн кампф”…

Пан Модест позіхнув і витяг знизу детектив у дешевій обкладинці. Нині це єдина література, яку можна читати. Простягнувся на канапі, зручно поклавши під бік м’яку подушку. Але й детектив не розважив його. Нило в грудях. Може, ця свиня Мейєр знайшов нового покупця? Почекайте, скільки ж він заробив на цьому есесівцеві?

Прицмокнув губами, рахуючи. Дай боже, сума кругленька. Приємно, однак, мати справу з діловими людьми…

Сам пан Модест завжди вважав себе діловою людиною. Любив у колі найближчих друзів, особливо після чарки-другої, хвалитися своїм нюхом, який нібито ще ніколи його не підводив. Ніколи? Один лише раз мало не вскочив у халепу, та вчасно викрутився. Хоча, чесно кажучи, шкурка була варта вичинки.

Два роки тому Модест Сливинський зробив ставку на ту скажену коняку — Степана Бандеру. Щоправда, Бандера галасував, що є умова з самим фюрером — на Україні нарешті буде утворено уряд вільної і майже самостійної неньки… “Майже” тому, що верховне керівництво все-таки залишиться за німцями. Та це не бентежило нікого: німці, то й німці, нехай і чорти, аби не більшовики і різні скомунізовані елементи. Аби свій уряд…

Сюди Модест Сливинський прибув членом новоствореного українського уряду. Боже мій, він сам собі не йняв віри — заступник міністра! Мало не міністр України!