А ввечері можна сховатись в окремому кабінеті ресторану. Звичайно, з дівчатками…

Ох, ці мрії! Як високо підносили вони Модеста Сливинського і як низько довелося впасти. Тільки-но він приготувався виголосити свою першу промову на засіданні уряду, як раптом повідомили — уряду нема. І нема самостійної України, яка тимчасово складалася з західноукраїнських областей, а є дистрикт, і вже призначено губернатора дистрикту.

Скільки енергії і грошей коштувало тоді колишньому панові міністру довести німецьким властям свою лояльність. Слава богу, не згоріла його щаслива зірка — саме в цей час до міста повернулася пані Стелла.

При нагоді пані Стелла любила натякнути на своє аристократичне походження, хоча хто-хто, а пан Модест знав, що батько її був колись звичайнісіньким м’ясником в Умані. В банді Махна не гребував нічим, та виявився далекогляднішим за багатьох, вчасно подався на захід, де вміло вклав свій капітал в діло. Мав чудовий особняк і невеликий заводик.

І заводик, і особняк згодом націоналізували більшовики, та пані Стелла жила в цей час у Берліні, закохуючи в себе німецьких офіцерів. Вона не забула свого друга. Повернувшись, замовила, де потрібно, кілька слів і дивовижно швидко уладнала його справи. Пан Модест дивувався в душі: скільки років минуло, як він уперше зійшовся з пані Стеллою, вона була вродлива, значно багатша за нього, мала величезні зв’язки, ба навіть знала про дрібні й великі інтрижки свого коханця і все-таки не кидала його.

Гітлерівці на всяк випадок перевезли кудись членів українського уряду, та пан Модест Сливинський залишився у місті. Як гірко, як нудотно було тоді в нього на душі. Позбавитись всього, лише почавши звикати до свого нового становища!

Розпачливі думки шарпали його серце.