Йдучи на перше урядове засідання, пан Модест зазирнув на товкучку й побачив у спекулянта розкішні окуляри в масивній золотій оправі. Купив, не торгуючись (вперше за багато років), і з’явився перед здивованими колегами у всій міністерській величі — високий, прямий (наче й у плечах став ширший), з сивими скронями, в блискучих окулярах. Щоправда, пан Сливинський погано бачив через опуклі скельця і не міг оцінити вираз облич інших міністрів, та потім дізнався, що фурор був повний — колеги ледь не луснули від заздрощів.

Цей тиждень, поки пан Модест купався у променях державної слави, був одним з кращих у його житті. Не тому, що міністерський портфель вже приніс йому якісь реальні блага — це було попереду, а тому, що лише тепер пан Модест зрозумів, як усе життя йому хотілось бути “персоною”. О, так, щоб ішов по вулиці, а перехожі зупинялись, вказували на нього, перешіптувались, вклонялись — мовляв, пішов сам ясновельможний пан міністр Модест Сливинський…

Пан Сливинський народився в сім’ї середнього західняцького адвоката і ніколи в житті не бував у безкраїх українських степах. Та тепер йому здавалось, що і виріс він десь біля Дніпра, так зримо уявляв собі великий, білий, з колонами панський будинок, парк з липами й дубами, розкішний “мерседес” на алеї, а далі ген-ген поля й поля — масний, як сало, чорнозем… І все це — його, пана українського міністра!

Ось він, поважний, в золотих окулярах (не забути завтра ж зазирнути до майстерні й вставити звичайні скельця) і строгому чорному сурдуті піднімається гранітними сходами до будинку, який більшовики колись називали, здається, Верховною Радою. Коли це було, і де ці більшовики? Тепер тут парламент, або краще — конгрес України. До речі, треба першим внести цю пропозицію на найближчому засіданні уряду. Конгрес — це якось підносить! Йому, Модестові Сливинському, надають слово, чи ні — він сам надає слово, бо він уже головує в конгресі. В перерві виходить до залу, панове депутати і навіть міністри запопадливо тиснуть йому руку, вклоняються…