Певно, чутки про те, що пані Стелла мала успіх у самого рейхсміністра Гіммлера, були небезпідставні — гестапо перестало вставляти Модесту Сливинському палиці в колеса.
Якось у хвилину найінтимніших зізнань пан Модест хотів вивідати у коханки всю правду, дізнатися, чи відповідають ці чутки, хоча б частково, істині. Пані Стелла лише приклала свій довгий випещений палець до уст і похитала головою. Модест Сливинський зрозумів усе і не допитувався. Він добре знав характер компаньйонки. Пані Стелла завжди ставила на перший план діло і не любила розкривати будь-кому свої секрети — великі чи малі. Не ревнувала пана Модеста і цінувала, що й він ніколи жодним словом не дав зрозуміти, що знає про її амурні справи. Може, за це й любила.
Взагалі у пані Стелли була репутація особи екстравагантної. Вона рано втратила чоловіка, що загинув під час автомобільної катастрофи. Він залишив їй велику спадщину — охочих одружитися з нею було чимало. Молода вдова дала зрозуміти всім цим кавалерам, що й сама може розтринькати свої капітали, та розпорядилась грішми розумно, вклавши велику суму в акції перспективної фірми. Частину грошей, зважаючи на непевність міжнародної обстановки, обернула на коштовності.
У цей час пані Стелла зустрілась знову з Модестом Сливинським.
Він був її давнім знайомим: ще коли батько-махновець лише влаштовувався у місті, Стелла, яка тоді називалася ще просто Степанидою, дівчина-підліток, закохалася в молодого і красивого гімназиста Модеста Сливинського. Стрункий, високий, з римським профілем і виразними очима, юнак подобався не одній дівчині. Степанида годинами простоювала під його домом, щоб тільки побачити; намагалась потрапити йому перед очі, коли повертався з гімназії, писала любовні листи, на які так і не одержала відповіді.