— От і добре… А якщо ви комсомольці, та ще й з освітою, вам і завдання — підготуєте текст листівки. Значить, так — фашисти почали гнати молодь до Німеччини. Треба роз’яснити людям, що там на них чекає… — присунувся до столу, жестом підкликав Богдана. — Листівку передасте через Катрусю. Вона знає кому…

— Он вона яка, — мовив Богдан. — А ще сестра… Навіть мені ні слова…

— Наш перший закон — сувора конспірація, — обірвав його Заремба. — Катруся, — ласкаво глянув на дівчину, — золото! Коли б усі були такі… — Замислився на хвильку, потім продовжував з притиском: — Отже, завтра текст листівки має бути готовий. А основне ваше завдання — набиратись сил…

Перед тим, як вийти, Євген Степанович довго прислухався. Завернув за дім і безшумно зник у темряві.

— Пішов городами, — мовив Богдан. — Далеченько, та вірніше.

Зітхнув, пильно вдивляючись у темряву, але так нічого й не побачив. Сказав з жалем:

— Конспірація…

Заремба прийшов через тиждень. Знов попросив Катрусю зготувати чаю й довго пив, весь час доливаючи заварку. Розмова точилась про врожай на городі, про те, що хліб на базарі подорожчав, що спекулянти вкрай розперезалися — три шкури здирають з людей. Але хлопці догадувались — навряд чи Заремба зайвий раз пішов би на край міста, та ще ризикуючи (комендантська година), аби побалакати про моркву на грядках чи базарну вакханалію. Тому сиділи мовчки, лише підтакуючи. А Євген Степанович; дмухаючи на гарячий чай, мружив очі, сьорбав і дуже серйозно обговорював з Катрусею проблему підживлення помідорів. Лише раз, наче ненароком, звернувся до Петра:

— Катруся казала, що ви німецьку добре знаєте? Це так?

— Майже як рідну. Батько працював торгпредом у Берліні, і я виріс там.

— Так, так… — очі знову щезли у вузьких щілинках. — А ти, Богдане, чого носа вернеш?

— Та розмова дуже вже цікава — картопля, редька… Ніби це найважливіше…

— А взимку скажеш — бульби б гарячої!.. Чи, прошу пана, зупи з квасолею…