— Як ваша нога? — нараз звернувся до нього Заремба,

Петро підвівся, ступив кілька кроків.

— Тепер легше… Спасибі Катрусі, думаю, через тиждень зможу танцювати.

— Так, так… Танцювати, кажете? І це непогано…

— Євгене Степановичу, — благально мовив Богдан, — ви все ходите околясом… Може, все-таки порадите нам щось?

— Гарячий ти, Богдане… Та, може, — щось і пораджу!

— Кажіть…

— Тобі не здається, що лізеш поперед батька в пекло?

— Але ж душа горить…

— А ти чайком вогонь заливай, — вдарив щиглем по Богдановій склянці. — Чай — то, брате, велика сила…

Богдан обережно замовк. Заремба допив свою склянку.

— Так от, — сказав, — мені одразу добре ся зробило, коли побачив таких хлопів. Зараз нічого не казатиму, та діло знайдеться. Маю попередити — важке й небезпечне. Як на війні, — осміхнувся, — а може, й важче… — Говорив рівним тоном, ледь розтягуючи слова. — Днів з десять поживете ще тут, — вказав на комірчину, — поки Петро одужає. За цей час ми виготовимо йому документи.

— Хто це ми? — втрутився Богдан.

— А може, ти помовчав би? — невдоволено мовив Заремба.

— Не думайте, вуйку, що я не вмію язика за зубами тримати. Та руки сверблять.

— Устигнеш, — заспокоїв Євген Степанович. — Потім, коли будуть документи, товаришеві Кирилюку доведеться переїхати до іншого помешкання…

Він мовив ці слова просто і звично, та для Петра вони прозвучали якоюсь чудесною музикою. “Товаришеві Кирилюку…” Отже, тут, у глибокому тилу ворога, вони залишаються тими ж, ким і були, — людьми. Звичайно, це право називатись людиною треба обстоювати, але ж зброя у нього є і товариші є — можна й поборотись. І Петро відповів, також просто і щиро:

— Я й Богдан, товаришу Заремба, — комсомольці. Можете розраховувати на нас!