Пішли ми якось у гості. До Генки. Він нам двері вичиняє з відром у руці. І в коридорі підлога мокра.

- Ой, - ми кажемо, - в тебе так чисто! А де ваш килимок, щоб ноги витирати?

А він:

- Знаєте, хлопці, я оце щойно в квартирі прибрав, бачите, навіть підлогу помив. У мене зараз просто стерильна чистота.

- Так що ж нам зайти не можна? - я питаю.

- Зайти можна, - він у відповідь, - але я килимок поправ, і мені, е-е-е, не хотілося б, е-е-е, щоб ви його зразу забруднили.

- Ну, то почепи його над ліжком. - Митько каже, - і милуйся. Ходім, Сергію.

- Та що ви, хлопці, що ви! Витирати ноги можна, але я хотів, щоб мама з роботи прийшла, подивилась, як усе чисто в мене, навіть килимок, і пораділа, а потім ви уже витирайте ноги скільки завгодно. Хоч цілий день витирайте - мені не школа.

Митько питає:

- Що ж нам отак під дверима стояти, поки твоя мама прийде?

- А ви краще ноги он об отой килимок витріть. Він же сухий.

Ми підійшли до сусідського килимка й стали витирати ноги, щоб Генчина мама пораділа, який у неї син, але в цей час сусідські двері відчинилися, й ми побачили дядечка - в окулярах і високого.

- Ви до мене? - спитав дядечко.

- До… До вас, - збрехав Митько й озирнувсь на Генку.

- Прошу, заходьте! - посміхнувся дядечко, але ми так і стояли на тому килимку, думаючи, що ж нам сказати (чи, може, краще втекти?) - і весь час при цьому човгали ногами.

- Заходьте! - повторив дядечко, і ми зайшли.

- Ну, чим можу… - почав було він, але Митько його швидко перебив.

- А у вас металобрухту нема?! - закричав він.

- Нема, - здивувавсь од такого крику дядечко.

- А макулатури?! - ще голосніше закричав Митько.

Я зрозумів, що то він кричить од розгубленості, але ж дядечко цього не знав. Він трохи одійшов і сказав: - Та ти, хлопчику, не горлай! Я не глухий! - Потім глянув на нас крізь окуляри і додав: - А макулатуру можете забирати, - і повів нас на кухню.