Там він заліз на табуретку й став діставати з антресолей цілі стоси якихось журналів, списаних аркушів паперу.

- О, як чудово! О, як чудово! - понуро повторював Митько. - Ми принесемо більше за всіх!

Насправді ж ніякої макулатури нам не треба було. Бо в школі ми її збирали минулого тижня, і тоді нам ніде у квартирах багато не давали. А тепер, коли ми просто не знали, що з нею робити, дядечко викладав усе більше й більше, і приказував:

- Добре, що ви нагодились. А то накопичилося за кілька років, ніяк не зберуся викинути.

- О, як чудово! - дедалі сумовитіше повторював Митько. Зрештою я не витримав.

- Знаєте, ми стільки за один раз не донесемо.

- Ох, і то правда, - засміявся дядечко. - Щось я захопився. Ну нічого, прийдете ще.

Ми вийшли за двері й звернули до Генки, але дядечко гукнув:

- Куди ви? Ліфт он там!..

Ми вдали, що йдемо до ліфта, почекали, доки дядечко зачинить двері, і навшпиньках, тримаючи перед собою по здоровенному оберемку, прокралися до Генчиних дверей.

- Дзвони! - сказав я Митькові.

- Краще ти!

- Як же я подзвоню, коли в мене руки зайняті?

- А в мене, по-твоему, вільні?

Ми постояли деякий час під дверима. Можна було постукати ногами, але ми боялися, шо вийде дядечко, а покласти папір на підлогу просто не здогадалися. Я спробував подзвонити головою, звівшись навшпиньки, але тільки вдаривсь об одвірок. Тоді я спитав у Митька:

- Що ж, ми довго так будемо стояти? Ходімо краще.

- Давай хоч мотузку в нього попросимо, - відповів він. А потім додав: - Поклади свій папір на мій і подзвони.

- А ти втримаєш?

- Постараюсь!

Я поклав свій оберемок на Митьків, - він аж похитнувсь, - і подзвонив.