Оксана замовкла і мимоволі відсунулася.

Пролунав мелодійний дзвінок

“Віта”, — подумав сигом і радісно всміхнувся.

— Заходьте, якщо ви не Бармалей! — вигукнув він, затуливши обличчя руками.

— Тату! Татку! Ти жартуєш, як колись! Але мені не три роки, — підстрибнула Віта, вдавано погрожуючи пальцем.

Сигом почув голос матері:

— Доброго ранку, діти!

Оксана допитливо глянула на стару: “Невже вона ніколи не замислювалася над тим, що ж у цій істоті лишилося від її сина? Невже їй легше, ніж мені?”

— Мамо, — сказав сигом, — ми з Оксаною домовилися: сьогодні всі четверо летимо до моря.

— Ура! — закричала Віта і обняла сигома за шию. Її очі сяяли. — І ти понесеш нас, як тоді мене? Так?

— А ти слухатимешся? — запитав сигом.

— Ні!

— Половину вини знімаю за щирість, — урочисто промовив сигом і відчув Оксанину руку на своєму плечі.

— Годі пустувати, Анте.

Минуло два дні.

— Мені пора…

“Що їм сказати ще? — думав сигом, уникаючи материного погляду. — Тільки б вена не заплакала…”

По небу пливли гривасті хмари.

— Ти скоро повернешся? — запитала Віта.

— Так. — І додав: — Слово честі.

Ніхто не всміхнувся.

“Що сказати матері? Їй найважче”.

Нічого не міг придумати.

Хмари пливли нескінченною чередою.

— До побачення, сину. Хай щастить тобі у твоїй справі.

Її голос був спокійний, і слово “син” лунало природно. Він зрозумів: мати прийняла його таким, який він є. Але що їй допомогло?

“Очевидно, материнська мудрість, — подумав він. — Виявляється, я не знав своєї матері”.

— До побачення, — сказав сигом, обнімаючи усіх трьох і вже уявляючи, як зараз стрімко злетить, проріже хмари й помчить крізь просинь.

— Будь обережний, Анте, — несміливо попросила Оксана. — Ти ж відчайдушний. Ти знову…