Вона не закінчила. Недомовлене слово повисло між ними, як камінь, що, падаючи, може боляче вдарити…

“Оксана боїться за мене, як і колись. Вона навіть забула, що я став… невразливий. Отже, я для неї — колишній Ант…”

“Смерть… Колись ми звикали до неї, бо вважали, що вона — невід’ємна від людей. Але й тоді ми боролися проти неї. Ми зуміли зберегти голоси на платівках і магнітних стрічках, людську красу в скульптурі, портретах. Ми створили пам’ять людства в книгах і кінофільмах — пам’ять, яка не вмирає…

Так ми навчилися розуміти, що у нас найголовніше і що треба зберегти від смерті…”

Ант усміхнувся, ніби спіймав слово-камінь і відкинув його геть. Він сказав:

— Якщо я знову загину, то все одно повернуся…

СТРИБНУТИ ВИЩЕ ЗА СЕБЕ…

Фантастична повість

Вище за себе не стрибнеш.

Народна приказка

I

Густі випари струмували з потрісканого грунту. Вони вигиналися, тремтіли, перепліталися, розгойдувались, наче гадюки у весільному танку. Струмені поступово тоншали6 клубок, з якого визирали “гадючі голови”, танцював на одній прозорій стеблині, потім одривався і плив над скелями та ріденькими чагарниками, граючи всіма барвами веселки. Блякло-бузкові, світло-сині, брудно-сірі, — і все півтони, жодного чіткого кольору.

— Цікаво, — всміхнувся Олег.

Ант квапливо відвернувся і подумав: “Ти ж сприймаєш усе це інакше, і усмішка в тебе вимушена. Ти — як той солдат, що боїться не виконати наказу, а у нього тремтять коліна”.