Другого квiтня вся наша сiм'я була якась сердита. Певно, так буває завжди пiсля справдi вдалого першоквiтневого жарту.

Мої пригоди на дорозi привидiв

Якось до нашого мiста приїхав мандрiвний атракцiон. Ми, хлопцi, тiльки й говорили, що про всiлякi розваги, але мама не пускала мене туди.

-- Це дорого. До того ж кататися на чортовому колесi небезпечно, -- сказала вона.

Я розумiв, що найкраще пiти з татом, але в нього саме було якесь засiдання. Потай вiд мами тато дав менi марку[*]. [* Марка -- нiмецька грошова одиниця i монета, дорiвнює 100 пфенiгам.]

-- Тiльки не кажи мамi, -- шепнув вiн менi.

Коли я зiбрався йти, мама поклала менi в кишеню ще п'ятдесят пфенiгiв.

Нас було четверо: Ервiн, Петер, Бруно i я. Спочатку ми побiгали мiж наметами i каруселями.

-- Почнемо з чортового колеса, -- запропонував Ервiн. Менi не дуже хотiлось, бо в мене легко паморочиться голова.

-- Боїшся, Цiттербаке? -- спитали хлопцi.

Я вдав, наче нiчого й не чув. Тодi ми пiшли далi, до росiйських гiрок.

-- Давай! -- гукнув Ервiн. Якраз мимо прогримiв вiзок, у ньому верещали дiвчатка.

-- Для мене це дорого, -- сказав я. -- Хiба ж можна брати з дiтей по п'ятдесят пфенiгiв? Тодi у мене залишиться хiба що на яблуко та цукрову вату.

Ервiн розсердився:

-- Я так i знав, що ти не зважишся.

У Петера теж не було великої охоти. Вiн сказав, що й для нього це дорого.

Ми попрямували далi. Пiдiйшли до "дороги привидiв". Це був великий намет, над яким свiтився напис iз електричних лампочок:

"Хто ще не навчивсь боятись -- тут навчиться неодмiнно! Навiть на найсильнiших чоловiкiв "дорога привидiв" Цезаря Штiльмана наганяє жах, вiд якого течуть сльози i мороз проходить поза шкiрою".

Я прочитав це вголос i вiдчув, нiби хтось провiв холодною рукою у мене по спинi.