Я вже хотiв вигукнути:

"Та сьогоднi ж перше квiтня!" i "Гарно ж я вас пiддурив!", але не зважився. Тато й мама тим часом напосiлися на мене. Тато так стис менi руку, що аж заболiло. Я не мiг виправдатися -- вони жне давали менi й слова промовити.

-- Може, завтра ти назвеш i мене твердолобим? -- гнiвно запитав тато i ще дужче стис мою руку.

-- Марш спати! -- наказала мама (вона побоювалася, що тато ще дужче розгнiвається).

Мама виштовхнула мене в спальню i зачинила за мною дверi. Тепер можна б i засмiятись, адже я славно пожартував! Але менi було не до смiху. Засмiюсь, а тато почує i подумає: я вчителя назвав твердолобим, у класi плювався, а тепер i над ним смiюся!

Через хвилину я знову пiшов до вiтальнi. Менi хотiлося все пояснити.

-- Я ж тiльки...

Тато зразу ж перепинив мене:

-- Не виправдовуйся, Альфонсе.

Мама теж додала:

-- I взагалi, чому ти досi не роздягся? Тебе ж вiдправили спати!

Грюкнули дверi, i менi довелося лягати спати. Потроху розлютився i я. Ну, коли так, то нiчого вам не скажу!

Якийсь час я чув, як тато з мамою говорили про мене, але що саме, не дiбрав. Лише почув, що менi треба дещо прикрутити гайки.

Спав я погано, а серед ночi й зовсiм прокинувся. Приснилося менi, начебто я плювався в кiмнатi, за що тато замкнув мене в льоху, де було повно петрушки та iншої зеленi. Не спалося, i я став думати про свiй першоквiтневий жарт. Тодi тихо встав, узяв аркуш паперу, ручку i пiшов у вбиральню. Ввiмкнув свiтло й написав великими лiтерами таку цидулку:

"Зауваження, яке я нiбито одержав за те, що назвав учителя твердолобим, плювався в класi i прогуляв уроки, -- вигадка. Все це першоквiтневий жарт.

Ваш Альфонс".

Я поклав записку бiля дзеркала, де вранцi голиться тато, i задоволений пiшов спати. Вранцi я не побачив тата. Вiн пiшов на роботу не попрощавшись, як звичайно, зi мною. Мама мовчки подала менi снiданок. Я мiркував собi: чи вони образилися на мене за той першоквiтневий жарт, чи вважають, що я справдi одержав зауваження i своєю запискою хочу викрутитися.