[1838, С.-Петербург]

Думка

Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш,- Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море. Воно знає, де мій милий, Бо його носило, Воно скаже, синє море, Де його поділо. Коли милого втопило - Розбий синє море; Піду шукать миленького, Втоплю своє горе, Втоплю свою недоленьку, Русалкою стану, Пошукаю в чорних хвилях, На дно моря кану. Найду його, пригорнуся, На серці зомлію. Тоді, хвиле, неси з милим, Куди вітер віє! Коли ж милий на тім боці, Буйнесенький, знаєш, Де він ходить, що він робить, Ти з ним розмовляєш. Коли плаче - то й я плачу, Коли ні - співаю; Коли ж згинув чорнобривий, - То й я погибаю. Тогді неси мою душу Туди, де мій милий; Червоною калиною Постав на могилі. Буде легше в чужім полі Сироті лежати - Буде над ним його мила Квіткою стояти. І квіткою й калиною Цвісти над ним буду, Щоб не пекло чуже сонце, Не топтали люде. Я ввечері посумую, А вранці поплачу. Зійде сонце - утру сльози,- Ніхто й не побачить. Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш,- Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море…

[1838, С.-Петербург]

Думка

Тяжко-важко в світі жити Сироті без роду: Нема куди прихилиться,- Хоч з гори та в воду! Утопився б молоденький, Щоб не нудить світом; Утопився б,- тяжко жити, І нема де дітись. В того доля ходить полем - Колоски збирає; А моя десь, ледащиця, За морем блукає. Добре тому багатому: Його люди знають; А зо мною зустрінуться - Мов недобачають. Багатого губатого Дівчина шанує; Надо мною, сиротою, Сміється, кепкує. «Чи я ж тобі не вродливий, Чи не в тебе вдався, Чи не люблю тебе щиро, Чи з тебе сміявся? Люби ж собі, моє серце, Люби, кого знаєш, Та не смійся надо мною, Як коли згадаєш. А я піду на край світа… На чужій сторонці Найду кращу або згину, Як той лист на сонці». Пішов козак сумуючи, Нікого не кинув; Шукав долі в чужім полі Та там і загинув. Умираючи, дивився, Де сонечко сяє… Тяжко-важко умирати У чужому краю!