Гатчина, 24 ноября 1838 року

Думка

Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі, Нащо літа молодії, Веселі дівочі? Літа мої молодії Марно пропадають, Очі плачуть, чорні брови Од вітру линяють. Серце в'яне, нудить світом, Як пташка без волі. Нащо ж мені краса моя, Коли нема долі? Тяжко мені сиротою На сім світі жити; Свої люде - як чужії, Ні з ким говорити; Нема кому розпитати, Чого плачуть очі; Нема кому розказати, Чого серце хоче, Чого серце, як голубка, День і ніч воркує; Ніхто його не питає, Не знає, не чує. Чужі люди не спитають - Та й нащо питати? Нехай плаче сиротина, Нехай літа тратить! Плач же, серце, плачте, очі, Поки не заснули, Голосніше, жалібніше, Щоб вітри почули, Щоб понесли буйнесенькі За синєє море Чорнявому зрадливому На лютеє горе!

[1838, С.-Петербург]

На вічну пам'ять Котляревському

Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне вербою Червону калину; На калині одиноке Гніздечко гойдає, - А де ж дівся соловейко? Не питай, не знає. Згадай лихо - та й байдуже… Минулось… пропало… Згадай добре - серце в'яне: Чому не осталось? Отож гляну та згадаю: Було, як смеркає, Защебече на калині - Ніхто не минає. Чи багатий, кого доля, Як мати дитину, Убирає, доглядає, - Не мине калину. Чи сирота, що до світа Встає працювати, Опиниться, послухає; Мов батько та мати Розпитують, розмовляють, - Серце б'ється, любо… І світ божий як великдень, І люди як люди. Чи дівчина, що милого Щодень виглядає, В'яне, сохне сиротою, Де дітись не знає; Піде на шлях подивитись, Поплакати в лози, - Защебече соловейко - Сохнуть дрібні сльози. Послухає, усміхнеться, Піде темним гаєм… Ніби з милим розмовляла… А він, знай, співає,