Вона нагадувала реактивний лiтак, але лiтак гiгантських розмiрiв i ще стрiмкiший за своїми обрисами, нiж усi лiтальнi апарати, вiдомi досi людству. Довге веретеноподiбне тiло споруди з вiдкритим нагорi люком, в якому стояв академiк Риндiн, виблискувало наче дзеркало, так бездоганно була вiдшлiфована його поверхня, на якiй не можна було вiдрiзнити навiть слiду будь-якої заклепки чи то зварки швiв. Прозорий матерiал iлюмiнаторiв у загостренiй носовiй частинi, здавалося, органiчно зливався з блiдо-рожевуватим металом корпусу. Самий корпус, загострений спереду як голка, поступово товстiшав ближче до середини, а потiм знову починав звужуватися. I в цьому мiсцi, ближче до хвоста, з корпусу виростали невеличкi, скерованi назад крила. Вони були такими малими порiвняно з розмiрами цiлого апарата, що трудно було повiрити в їх здатнiсть пiдтримувати пiд час польоту величезний металiчний корпус.

Кожен кiнець крила нiс на собi невеличку довгасту сигарку, також загострену спереду, що закiнчувалася круглим отвором. Такий же отвiр, тiльки значно бiльших розмiрiв, був i в кормовiй частинi самого апарата, устаткованiй одним вертикальним i двома горизонтальними стабiлiзаторами. Увесь апарат, на корпусi якого було ясно видно напис "Венера-1", лежав, наче в жолобi, у широкому i масивному вiзку. Колеса цього вiзка спиралися на рейки залiзницi.

Все це було добре видно iз зелених схилiв, де з кожною хвилиною ставало бiльше й бiльше глядачiв. Тисячi, десятки тисяч людей з'їхалися сюди в цей день, - i одразу було помiтно, що цього разу їх привабила аж нiяк не мальовнича кавказька природа.

Спецiальнi поїзди, низки стратопланiв i лiтакiв, нескiнченнi потоки автомобiлiв привезли сюди, до цiєї гiрської долини, делегацiї робiтникiв, колгоспникiв, наукових дiячiв з усiх республiк i країв Радянського Союзу, з народно-демократичних республiк та iнших країн свiту. Схвильованi люди заповнювали схили зеленої долини наче природнi ступенi величезного гiрського амфiтеатру.