- Одинадцять сорок п'ять... Через п'ятнадцять хвилин - старт, - вголос подумав Риндiн i, кинувши останнiй погляд на схили, рясно усiянi людьми, зiйшов гвинтовими сходами вниз, закривши за собою люк.

Автоматичний механiзм дзвiнко клацнув, притискаючи кришку люка, кривi важелi висунулися з стiн i, увiйшовши до своїх гнiзд, герметично замкнули верхнiй люк. Микола Петрович з задоволенням вiдзначив, як бездоганно почало дiяти автоматичне обладнання астроплана. Саме так - максимум автоматизацiї! Команда корабля мусила тiльки стежити за роботою автоматiв i, в разi потреби, корегувати її, - таким було гасло учених та iнженерiв, якi конструювали i будували перший у свiтi пасажирський астроплан.

Сходи вели нижче й нижче. Цей прохiд являв собою своєрiдний повiтряний шлюз, що замикався другим, внутрiшнiм герметичним люком. Користуючись шлюзом, можна було, наприклад, вийти iз внутрiшнiх примiщень ракетного корабля на його поверхню навiть у мiжпланетному просторi, втративши при цьому лише незначну кiлькiсть повiтря.

Другий люк автоматично замкнувся за Миколою Петровичем. Тепер кабiни астроплана були цiлком закритi, iзольованi вiд зовнiшнього свiту. Жоден звук не долинав всередину корабля, а тим бiльше - до його центральної каюти, де чекали на Риндiна Вадим Сокiл i Ван Лун.

- Через дванадцять хвилин вирушаємо, молодi люди, - звернувся до них Риндiн, входячи до каюти, i спинився. Його уважний погляд одразу помiтив вагання на худорлявому обличчi Сокола i насупленi брови Ван Луна. Поява Риндiна, очевидно, обiрвала їх жваву розмову.

- Що сталося, товаришi? - спитав Риндiн, переводячи погляд з одного на другого.

Обидва мовчали. Нарештi, Ван Лун вiдповiв:

- Вадим не хотiв вас турбувати, Миколо Петровичу. Але думаю, треба сказати вам. Ось, подивiться!

Вiн простягнув руку. На його смуглявiй жовтуватiй долонi лежав звичайний чорний гудзик, одiрваний вiд одягу разом з маленьким шматочком темно-синьої тканини. Риндiн здивовано поглянув на гудзик.