- Що це значить? - спитав вiн, вагаючись.

- Миколо Петровичу, в астропланi хтось був, - переконано вiдповiв Ван Лун. - Знайшов це сьогоднi на пiдлозi. Синя тканина - не наша. У нас немає такого одягу. Гудзик залишив хтось стороннiй. Вiн поспiшав, зачепився за щось, обiрвав гудзика. Навiть не помiтив цього. Значить, дуже поспiшав.

Професор Ван Лун говорив з м'яким, ледве чутним акцентом, короткими, енергiйними фразами, iнодi з помiтним трудом пiдбираючи потрiбнi слова. I вiд цього його мова здавалася ще виразнiшою.

Сокiл неуважно махнув рукою:

- Нема про що говорити, Миколо Петровичу. Я оглянув усi примiщення корабля. Нiкого, звiсно, немає. Скорiш за все, цього гудзика загубив хтось з механiкiв чи прибиральникiв. Адже в них саме такi синi комбiнезони. А Ван завжди перебiльшує!

Ван Лун мовчки поглянув на Сокола, i ледве помiтна iронiчна усмiшка трохи пiдняла кiнчики його повних губ. Ця посмiшка, що наче завжди ховалася у вузьких очах професора, ладна була першої-лiпшої хвилини оживити вуглуватi риси його тонкого розумного обличчя. Ван Лун рiдко посмiхався, ще рiдше смiявся; глибокi зморшки на його молодому обличчi i сиве пасмо у гладкому, блискучому чорному волоссi красномовно говорили спостережливiй людинi про суворi й важкi випробування, якi довелося йому перенести в життi.

Микола Петрович похитав головою. Стурбоване обличчя академiка свiдчило про те, що несподiвана пригода непокоїть його. Кiлька секунд вiн також мовчав, мiркуючи, а потiм вимовив:

- Доводиться приєднатися до вашого припущення, Вадиме. Навряд чи хтось стороннiй мiг опинитися в астропланi, та й нема йому тут чого робити.

Ван Лун промовчав. Сокiл з готовнiстю кивнув головою.

- А зараз - прошу по мiсцях, - продовжував Риндiн твердо. - Через десять хвилин старт. Ви прекрасно знаєте, що час нашого вильоту точно обумовлений взаємним розташуванням Землi й Венери, яке повториться не скоро. Хвилина запiзнення потягне за собою ускладнення пiд час шляху, зрив розрахункiв, змiну маршруту. Земля i Венера не ждуть, по мiсцях!