- Все одно я зостанусь тут. Тепер, коли не стало Олiвейри, у мене й справдi немає нiчого святiшого вiд оцих "кам'яних послань". Я збирав їх. Я присвятив їм майже половину свого життя. Горам i цим плитам. I нiхто їх у мене не забере.

* * *

Уже геть споночiло, коли доктор Мiкейрос закiнчив свою розповiдь. Ми так i сидiли у його кабiнетi, не вмикаючи свiтла, мовчали i думали кожен про своє. Нарештi я пiдвiвся i пiдiйшов до вiкна. Хiчканова надворi вже не було. Пiд час розмови вiн зазирнув до кабiнету, але, мабуть, не захотiв перебивати розповiдь доктора. Тепер вiн, певно, сидить у вiдведенiй йому кiмнатцi й мудрує над своїм операторським записником, фiксуючи, де, коли, що i за яких обставин було знято на плiвку. Потiм, коли нам доведеться монтувати фiльми i писати до них тексти, кожен запис у цiй замацьоренiй книжечцi не матиме цiни. Хiчканов знає це, i тому вечiрнє занотовування для нього - щось на зразок щоденного ритуалу.

Просторовисько перед будинком потонуло у блакитнiй мiсячнiй повенi, у якiй зникло все, навiть обриси каньйону, i тепер плато здавалося поєднаним iз горами, що тьмяно сiрiли по той бiк провалля. А сам хребет скидався на велетенський корабель, що поволi дрейфував у вкритому тонкою кригою заснiженому морi. I здавався цей корабель покинутим, похмурим привидом.

Споглядаючи його, я подумав, що, мабуть, не так уже й весело живеться тут докторовi Мiкейросу самотою. Хоча околиця мiстечка зовсiм близько, та все одно воно десь там, в обжитiй, освiтленiй лiхтарями долинi, з якої, як i минулого вечора, долинають мрiйливi мелодiї напiвзабутих нинi аргентинських танго. Людина, що ставила на програвач цi старi платiвки, жила бiля пiднiжжя узвишшя, тож була найближчим сусiдом Мiкейроса. I, може, програючи цi мелодiї, думала зараз про самотнього удiвця, що не бажає повертатися до своєї домiвки у мiстечку i доживає вiку ось так, одинаком, вiдлюдником, мов старий беркут, що повернувся вмирати до давно покинутого i всiма забутого гнiзда.