- Ну, дурному псовi усе мухи в головi,- усмiхнувся чорнявий, i всi зареготали.

Я знiтився.

Смiх буває рiзний. Одна рiч, коли смiються з твоїх жартiв, дотепiв, зовсiм iнша, коли смiються з тебе... Перший смiх - то радiсть, я його страшенно любив, заради нього був готовий на все.

Другого смiху я завжди боявся.

Я стояв, опустивши голову. Щоки мої палали. А вони смiялися, а вони смiялися.

Виручив мене дзвоник. Усi кинулися по мiсцях. Зайшла вчителька. Висока, струнка, гарна. Не вчителька - королева.

Вона посадила мене на вiльне мiсце бiля гостроносої дiвчини в окулярах. I почала урок.

"Нiчого! Нiчого страшного не сталося, - заспокоював я себе.- Подумаєш, одна невдала реплiка!.. Я ще себе покажу. Я ще себе покажу!"

Але показати себе я так i не змiг. Ще до кiнця урокiв я зрозумiв: жевжики, дотепники їм у класi були не потрiбнi. Вони мали своїх. I не одного, а одразу двох. Головний - лiдер класу Iгор Дмитруха, отой чорнявий, у джинсовiй курточцi, i пiдспiвувач його, шепелявий, мордатенький, рум'яний, як яблуко, Валера Галушкинський. Вони виступали у парi, як Тарапунька i Штепсель.

В окремих випадках до них пiдпрягалися ще й отi двоє маленьких з першої парти - Лесик Спасокукоцький та Стасик Кукуевицький.

П'ятий їм був зовсiм нi до чого. Як п'яте колесо у возi.

"На пасiцi не розмахуй руками", - казав завжди дiд Грицько. I, якби я ото не вискакував одразу iз своїми жартами, може б, вони й прийняли мене з першого дня у свiй гурт. Якби я повiвся скромненько, тихо, то потiм можна було б i позмагатися у дотепностi з ними, навiть iз самим Iгорем Дмитрухою, i потроху-потроху завоювати їхню симпатiю та прихильнiсть.

А так...

А так став я посмiховиськом.

- Ну як там справи з мухами?

- Ой, стривайте-стривайте, щось у нього в головi, здається,

дзижчить.

- Привiт, Муха!

- Гав-гав!

- Дз-з-з!

Навiть нещасний Льоня Монькiн, з якого до мене, як я потiм дiзнався, усi в класi кепкували, зрадiвши, що є йому нарештi замiна, дзижчав менi услiд мухою.