I туга та була передвiсником невеселих моїх днiв у новiй школi.

Хто коли-небудь хоч раз був новачком у класi, той прекрасно знає, яке ж то гидке, гнiтюче почуття, який принизливий трепетливий неспокiй огортає тебе з першої ж митi пiд цiкавими глузливо-вичiкувальними поглядами, що зустрiчають тебе всюди, куди не озирнешся ти, куди не поткнешся.

Де ти, вдачо моя весела?

Чого покинула мене, втiкаючи холодними мурашками кудись у п'яти? Що ж я робитиму без тебе? Сам-один серед них усiх? Пожди! Не тiкай! Не лишай мене!

Та хiба втримаєш?

Смiх i гумор, веселий настрiй - то дуже тонка, делiкатна штука. Мить та й уже. I як не старайся ти - не вимучиш iз себе смiху, коли у тобi його нема.

Недарма казав завжди дiд Грицько: "Хоч плач i не втирайся, а в тугу не вдавайся. Туга - лиха подруга. Кидай лихом об землю i не журись. Журбою поля не перейдеш, горя не здолаєш. Не давай журбi їздити на собi".

Ех-хе-хе!.. Легко сказати - не давай, а коли...

Коли я тiльки вперше переступив порiг отого злополучного шостого "Б" класу, якесь недобре передчуття охопило мене.

- О! Новачок! - дзвiнко вигукнув iз задньої парти чорнявий хлопець у джинсовiй курточцi.

- Новачок! Новачок! - майже одноголосно пiдхопили двоє невисоких кругловидих хлопчакiв, якi сидiли за першою партою.

Бу-бух! - наче щось вибухнуло. Всi посхоплювалися з своїх мiсць i вмить оточили мене з усiх бокiв.

- Звiдки, пане, будете? - глузливо-ввiчливо спитав чорнявий.

- З села Витребеньки, звiдси далеченько, iти прямо, де велика яма, потiм з-за рогу навприсядки через дорогу, потiм трохи проповзти на пузi у тому лузi, де Iван теля пасе, от i все! - бадьоро вiдтарабанив я заранi придумане.

- Диви! Язикатий який. Га? - обернувся чорнявий до мордатенького, рум'яного, як яблуко, хлопця.

- Язикатий, нахаба! - кивнув той.

- Тихого пса й муха куса! - хвацько вiдповiв я.