Дощ нiби трохи вщух, можна бiгти до баркаса, що тим часом пiдiйшов рiчкою сюди, до мiсця розмови. Прощаємося, дарую вчителевi на згадку чудово виданi "Веселкою" українськi народнi казки. Хорхе нiяковiє, дякує, каже, що нiчого не знає, не чув про Україну. Удвох з дружиною вони проводжають нас, довго стоять на березi, аж поки баркас не зникає за поворотом.

А в Пальмерi новi гостi! Поки ми ходили-плавали, сюди прибули групи югославiв i мексiканцiв. "Вiва Мехiко!" - "Вiва Руссiє!" - "Вiва Югословенiя!.." Чужина здружує. Якби зустрiлися ми десь в iншому мiсцi, чи була б така радiсть i задушевнiсть?.. "Як добралися?" "Як тут? Кажуть, ягуари, анаконди..." Частування сигаретами, смiх, дружнє поплескування по плечу - жест, зрозумiлий на всiх континентах.

Пiсля вечерi всi подалися до бару. Звiдти вже чути бринькання гiтари, звуки шумових iнструментiв.

Бар у Пальмеро - своєрiдний музей. На стiнах, стелi розвiшано всiлякi народнi вироби - вiд, примiром, невеликої, майстерно сплетеної риболовної снастi до хатнiх речей, музичних iнструментiв. Безлiч виробiв з дерева, шкiри. Все це можна купити.

Сiдаємо за столиками на лавах попiд стiнами, хто п'є коку, хто вiскi... Троє музикантiв сидять на чiльному мiсцi, на невеличкому пiдвищеннi, один - у центрi - з гiтарою. Без оголошення, особливого якогось вступу, непомiтно, природно - нiби з наших же розмов - виникає музика. Спочатку несмiлива, якась уривчаста, вона стає дедалi чiткiшою, ритмiчнiшою. Поступово поринаєш у свiт звукiв, незнайомих, однак любих слуховi. Розмови глухнуть, увага зосереджується, помешкання виповнюється спокiйною, приємною мелодiєю.

Смаглявий, високочолий юнак з гiтарою звичним порухом руки прикриває струни, на мить западає тиша, чути, як багатоголосе гомонить сельва, затим хлопець гордо пiдводить голову, оливковими очима дивиться в простiр, i з уст його, слiдом за гiтарою, не зривається, нi - лине спiв. Трохи сумний, задушевний, проникливий.

Я вiд землi,