- не знать де дiлася; якi надiї були - i тих немає; зосталася одна - дочку пристроїти, та тодi хоч i вмерти… Без жалю, без туги, скорiше радiючи, кинула б вона сей свiт: такий вiн їй гiркий та обридлий, темний та непривiтний… Там - хоч вiчний одпочинок; а тут - нi спочинку немає, нi єдиної одрадiсної хвилини… Ще й так вона довго протягла: другого б роздавило такою вагою нужди та горя або заставило руки на себе наложити; вона ж усе перетерпiла, все перемогла… Не диво, коли в сорок лiт прийшлося посивiти; глибокi зморшки порiзали високе чоло, покарбували колись повне рум'яне обличчя, спершу висушивши та вив'яливши його; воно стало жовте, як вощина; високий стан осiв, пряма спина зiгнулася у дугу, а колись блискучi очi погасли-поблiдли, як блiдне квiтка на морозi… Великi зашпори заганяло життя у серце Прiсьцi, страшким морозом кувало їй душу! Як мучена, сидiла тепер вона на полу, i не хотiлося їй дивитись нi на що, не хотiлося дихати; спустивши очi, вона важко зiтхала… Буря вила й одкликалася болiстю па її душi, на кiстках, на серцi.

- Ви б лягли, мамо, спочили, - упоравшись коло печi, каже Христя.

- Його вже не буде сьогоднi, - промовила глухо Прiська. - I то - спочити… - i, протягаючи свої синi корявi руки, полiзла на пiч. Кiстки їй лущали; сама вона стогнала.

Христя глянула на матiр, провела її поглядом аж на пiч - i на серцi у неї похолонуло. Така мати стара, зiсохла, немощна… Невже й вона доживе до такого? Не доведи, господи!

Цiлу нiч прокидало Христю материне важке зiтхання; їй не раз чувся i її задавлений плач.

- Мамо, ви плачете? - допитувалась дочка. I плач, i зiтхання на який час замирали… Вiтер покривав їх своїми жалiсливими заводами.

II

Недарма журилася Прiська; недарма цiлої ночi не спала, то гiрко плачучи, то важко зiтхаючи: уже третiй день минув пiсля Миколи, а Пилипа все не було. Щодня вона бiгала до Здорихи довiдатися, чи не приїхав її чоловiк? Поки ж Здора не було, ще таки надiя жила у її серцi, ворушилася на самому днi, грiла; а як Карпо приїхав та сказав, що Пилип, спродавшись, пiшов вiд нього i бiльше йому не доводилося бачити, - нi жива нi мертва вернулася Прiська додому… У головi в неї гуде, у вухах дзвоне, в очах жовто… Вона но змогла слова сказати; як злягла, то пролежала, наче дерев'яна, до другого дня.