- Не нашого то ума дiло… Сказано - дай, то й вiддай.

- Воно ж i даванню кiнець є… Уже ж усе, що було, забрали… овечат продали, свиней продали, одежу лищню… Зосталися однi з душами. Доки ж таки його брати i з чого його взяти? Он, небiйсь, у панiв скiльки землi - не мiряно! З iх би i брали.

- Хiба не беруть i з їх? Думаєш, милують - беруть!

- Та не стiльки, як з нас. З їх за землю беруть. А з нас? I подушне, i викупне, i земське, й мирське!.. Господи! от настало життя, - вороговi такого не пожадаєш.

- Толкуйся! Що поможеться?.. А ке лиш, дiвко, вогню люльку запалити, - пiдходячи до печi, промовив Грицько. Христя витягла жару.

- Як же ти його вiзьмеш? - скрикнув Грицько, показуючи рукою на купу попелу, в котрому тлiли iскри. - А до хлопцiв, небiйсь, проворна, - зло увернув вiн. - Давай вiхоть!

Христя скрутила верчик соломи, запалила i подала Грицьковi.

- То ти ж скажи Пилиповi, щоб безпремiнно достачив грошi, - каже Грицько, положивши вiхоть на люльку. Огонь пробiг вподовж його виду, освiтив насупленi брови, сiрi сердитi очi, котрими вiн блимнув на Христю… Здяб" ться, трiскучий мороз таким холодом не дихнув би, як глянув вiн па неї.

- Скажу, скажу.

- Ска-а-жу-у! - промовив Грицько, сплюнув, накинув кобку на голову й пiшов з хати.

- Звичайний дядько, нiчого сказати. Пiшов - i не попрощався! - сказала Христя.

- Жди ти вiд Грицька звичайностi - дiждешся! Вiн уже i звичаї людськi через свою пиху погубив, - промовила, зiтхнувши, Прiська i знову побралася в куточок на пiл, на своє мiсце.

Тяжка, пекуча туга облягла її серце, важкi думки обсiли голову, її довге життя розстилалося перед нею… Де її радощi, де тi веселощi? День у день робота, день у день праця - нi згуляти, нi спочити. А нужда яка була, така й є; з самого малку як причепилася - та й досi… Що було доброго в серцi, що було живого в душi - як той шашiль, вона проточила: i краса була - не знать коли зносилася; i сила була