На тринадцятий день того королювання, коли Андреас саме сидiв у троннiй залi й правив королiвством, зненацька двоє гвардiйцiв-вартових втягли до зали чорнявого кучерявого хлопця, що лаявся на всi заставки, шалено крутив очима й простягненою рукою показував на короля Андреаса.

"Цей хлопець, -- пояснили вартовi по-iталiйському, -- твердить, нiби вiн справжнiй король Неаполя. Вiдпустити його чи..."

"Сi!" -- гукнув Андреас, урвавши гвардiйцiв на пiвсловi.

Всiх придворних спантеличила така вiдповiдь.

"Справдi вiдпустити?" -- перепитали гвардiйцi.

Андреас удруге промовив "сi", а це, як вiдомо, означає "так". Усi в троннiй залi спантеличилися ще дужче. Але найдужче з усiх здивувався чорнявий хлопець. Вiн нерiшуче пiдступив до трону й спитав по-iталiйському, чи можна йому лишитися в палацi.

"Сi!" -- вiдповiв Андреас.

"Але ж два королi не можуть правити одночасно! -- зауважив чужий хлопець. -- Один iз нас мусить пiти звiдси. Хто саме?"

"Йо!" -- вiдповiв Андреас.

А це, як вiдомо, означає "я".

Тодi всi в залi розгублено закрутили головами. Тiльки головний двiрський церемонiймейстер тримав свою напудрену голову рiвно й гiдно, як завжди. Вiн пiдiйшов до чорнявого хлопця й сказав: "У нього шрам на лiвiй щоцi. Та й кучерi чорнi. Видно, справжнiй король таки оце".

"Сi!" -- озвався Андреас iз трону.

Отодi вже всi збилися з плигу. Кричали, бiгали, жестикулювали руками й ногами, як умiють тiльки в Неаполi. Лиш Андреас на тронi лишався спокiйний i вдоволено дивився на той гармидер, бо навiть не здогадувався, про що йдеться.

Коли чужий хлопець уклонився йому й показав на корону та скiпетр, Андреас вручив йому те й те, пропустив хлопця на трон i низько йому вклонився, бо вже бачив, як це роблять мiнiстри.