-- Звичайно, -- вiдповiв я.

-- А коли це ми востаннє вiршували й придумували оповiдки?

-- Та ми ж часто вiршуємо, прадiдусю!

-- Нi, я питаю, Хлопчачок, коли ми востаннє вiршували по-справжньому?

-- Чотири роки тому, прадiдусю. Тодi, як у Аннекен з Йоганнекен був кiр.

-- А, так, так.

Прадiдусь вигiднiше вмостився в крiслi й сказав своїй дочцi, моїй горiшнiй бабусi:

-- Натопи лишень завтра обидвi кiмнатки на горищi. Тодi ми собi там вiршуватимемо й не крутитимемось у тебе пiд ногами.

-- Обидвi кiмнатки на горищi? -- вигукнула горiшня бабуся. -- А ти знаєш, скiльки це треба вугiлля? Чи ми, по-твоєму, мiльйонери?

-- Ну добре, -- сказав прадiдусь, -- тодi ми вiршуватимемо тут, унизу. Тут тепло.

-- Тут унизу? -- обурилась горiшня бабуся. -- Нi, цього не буде. Як почнеться вiршування, то пропало господарювання! Я вам не вчорашня, знаю! Хочете, -- вiршуйте в спальнi, на другому поверсi.

-- Навлежачки вiршується непогано, -- сказав Великий Хлопчак. -Але спальнi душать будь-яку творчу думку. На другому поверсi ми не можемо вiршувати анiяк.

-- Анiяк! -- пiдхопив я.

-- Усi чоловiки однаковi! -- промурмотiла горiшня бабуся. Й за мить, так само собi пiд нiс, додала: -- Натоплю завтра на горищi.

Це була наша, двох поетiв, цiлковита перемога. Радi та веселi побралися ми на другий поверх спати.

Проте вранцi другого дня -- в понедiлок -- годi було й думати перебиратись на горище. Бо моя горiшня бабуся саме цього дня разом iз чотирма сусiдками робила з розкiшного неладу, що панував у кiмнатках пiд дахом, нестерпно нудний краєвид, що його господинi називають "лад". I так -- до самiсiнького обiду. Спочатку пiшли в роботу вiники, ганчiрки для пiдлоги та мастика, тодi принесено нагору й припасовано на вiкна метри й метри гардин, потiм вимощено цiлу кучугуру подушок на кожнiй постелi й нарештi скрiзь заходили мiтелочки для порохiв.