А тим часом ми, поети, безправно сидiли в куточку вiтальнi, попоїли якогось сумнiвного супу, що нiкому з нас не смакував, i зiтхнули з полегкiстю аж тодi, як горiшня бабуся, -- вже десь близько третьої години, -- повiдомила:

-- Ну, перебирайтеся нагору. Крiсло на колесах вам винесе туди Яспер.

Обидва кульгавi та незграбнi, полiзли ми, Хлопчаки, крутими сходами пiд дах. А нам же ще довелося докладати рук до перевезення крiсла на колесах, яке правив на горище дядько Яспер, -- бо воно все застрягало на вузеньких сходах. Та кiнець кiнцем i ця колiсниця поета опинилась нагорi, й прадiдусь негайно у неї вмостився.

Горище просто не те стало! Посерединi, там, де звичайно чiпляли бiлизну, й далi, де сушили рибу, на пiдлозi лежав трохи вже злинялий довгий червоний килимок. Вiн прослався вiд дверей моєї кiмнатчини, що виходила вiкном на пiвнiч, аж до дверей прадiдусевої, що дивилась на пiвдень.

-- Отже, поетiв таки визнали, -- промовив Великий Хлопчак. -- їм устеляють дорогу червоними килимами. Одначе боюся, що для творчостi нашi покої ще не зовсiм добрi. Доведеться, мабуть, зробити тут необхiдний нам лiричний нелад.

Прадiдусь, як завжди, казав дiло. Обидвi кiмнатки мали такий вигляд, наче це була виставка меблiв. На столах i на комодах красувались плетенi серветки, на невеликих вiкнах висiли ряснi гардини, заслоняючи вiд нас i так скупеньке свiтло й краєвид, а на канапах i на крiслах лежало такого подушок, немов тобi в гаремi, ще й попiдбиванi так, неначе кожна обернулася на вухатого зайця. Єдине, що тут бодай якось стосувалося поезiї, це "Моряцькi щорiчники", рiвнiсiнько поскладанi стосиком у кожнiй iз кiмнат. Та на таку кiмнату тiльки глянь -- i в тебе зразу вiдпаде охота вiршувати!

-- Де панують хатнi господинi, там гинуть поети, -- зiтхнув прадiдусь.

Пiдпихаючи руками колеса свого крiсла, вiн пiд'їхав до мене. Було тепло -- в маленькiй залiзнiй грубцi гоготiло полум'я.