Була вже глибока нiч, як вони пiдкрiпили свої сили сушеною ведмежатиною, яку ще восени заготував дядько Пiвень.

Iти до коваля вночi вони не наважились i продрiмали бiля домницi.

Запугав пугач у сосновiм лiсi, i пiсля того вони вже не проспали пiвнiв.

Пiшли пiщаним белебнем до пiщаного яру.

За дубовим гостроверхим тином село досипало останнi хвилi, додивлялось останнi митi снiв.

Далеко за сивим житнiм полем чорнiв лiс, над яким згасали останнi зiрки.

На узлiссi хрипко i сумко, востаннє, певно, перед днем, закричала дремлюга.

Мов малесенька фортеця за селом, за валом стояла окремо Ковалева садиба. Про всяк випадок - щоб iз кузнею не вигорiло все село.

Кузня стояла нижче, в яру, окремо вiд садиби. Проста кузня, один зруб. Паколля ще врите з трьох бокiв. А вгорi була завiса з розколотого лемеху. Усерединi все було ретельно обмазане грубим шаром бiлої глини.

Правда, по роках бiла глина просякла кiптявою, димом i зробилась геть чорна, як глупа нiч.

Коли дядько з небожем досягли самої кузнi, вгорi над ними зi скрипом розiйшлися стулки ворiт, i з'явився сам знаменитий коваль.

Доброго зросту, у короткiй лiтнiй свитi. Ставши на воротах, бризкнув iз чашi на корову води, а тодi сказав у глибину двору:

- Пускай!

- Бач, який хитрун! - Зашепотiв Пiвень небожевi. - Вигоняє худобу на пасовище i кропить водою з чаклунського гульбища. А сам хрещений! Навiть на кузнi хрест вирiзано!

- А це допоможе?

- Коли допоможе християнська молитва... А коли буває i поганський заговiр.

Дядько пiдвiвся, наказавши Пiвнику сидiти i не рипатись.

Вони кланялись один одному, кивали головами. Потiм щось перейшло з рук дядька до рук коваля.

Потiм говорив дядько, а коваль лише головою кивав.

Кузню коваль вiдiмкнув довгим ключем.

Може б люди i дорiкали ковалевi за замок, за те, що людей стережеться. Але i ключ, i замок були його власної роботи, i нiхто нi слова не вимовив.