Вийшов iз кузнi коваль у шкiрянiм лискучiм фартусi. Вiн нiс повну жменю жеврiючого вугiлля.

Як Пiвник те побачив, йому аж п'яти запекло.

Коваль висипав жарини в купу вугiлля.

Дядько вхопився за важiль мiха, щосили потяг.

Фуркнув мiх, злетiла хмарка чорного пилу, i чорне вугiлля почало жеврiти. Потiм полетiли iскри, знялась хмарка вугiльної куряви.

Коваль всунув крицю до горна. I вона почала набувати кольору, розквiтати сяйвом.

Коваль ухопив губчастими щипцями смугу i передав Пiвневi. Поставив зубило на смугу, ударив молотом i розсiк смугу на два шмати.

Один кинув на землю, другий знов запхав у горнило. Коли метал розпiкся до бiлого, коваль вихопив його i кинув на ковадло.

Знов тримав дядько Пiвень, а ковадь почав той шмат кувати, загинаючи навколо залiзної палицi.

Смуга сходилась своїми кiнцями, водночас вичахаючи.

Коваль, взявши зiгнуту смугу, пiшов до зруба. I щось там довго колупався з нею.

Пiвник хотiв туди ступити й подивитись, та дядько мовчки прихопив його за руку, зробивши страшне лице: "Ти куди пхаєшся?"

Вийшов коваль iз залiзом, умащеним якимось глиняним мастилом там, де кiнцi сходилися.

Коли мастило трохи пiдсохло, вони удвох iз дядьком поклали в горнило метал i заходились щосили, в чотири руки, надимати мiхи.

Дядько стрибав, вигинався, налягав грудьми на палицю, а коваль тiльки здiймав руку то вгору, то вниз.

Коваль дивився похмуро, а коли над обмазаним металом почали злiтати iскри, та такi слiпучi, що аж в очах болiло, вiн нiби повеселiшав. I згадав про малого.

- Оце варимо крицю, - пояснив вiн, - щоб не було шву видно, а тодi докуємо вже лезо сокири.

Коваль витяг заготовку сокири. Прокував тонесенькими молоточками. Враз злетiла глиняна шкаралупа й окали, i хлопчик побачив залiзо, блакитне суцiльне залiзо, наче й не було склепане з двох кiнцiв.