Дядько поклав перед собою сокиру, рогатину, став навколiшки i звiв угору руки з благанням до Берегинi.

А тодi кинув у смоляну глибину озерця маленького кiстяного коня.

Малий став навколiшки за дядьком i не знав, що йому робити, який принести дарунок Берегинi.

Дядько, мов би прочитав думки малого i простягнув йому важку кам'яну намистину.

Хлопчик тiльки зiбрався з духом, щоб вимовити своє закляття, як хруснула пiд чиїмись ногами суха гiлка. I дядько, i небiж одноразово й рвучко обернулись. Вони побачили молодицю. Бiле запинало було якось дивно пов'язане - анi так, як у замiжнiх, а нi так, як у вдовиць.

Була набагато вища за дядька Пiвня i в правицi тримала довгого костура з чiткими карбами вiзерункiв. Обличчя блiде, чорнооке й чорнобриве з бiлопопелястими косами не вiщувало нiчого доброго.

Пiвник зразу впiзнав її, хоча й нi разу не бачив. I про неї наче довго чи багато нiхто не говорив. Але якщо колись, якось та десь хтось хоч слово казав, що її стосувалось, вiн все запам'ятовував. Що потаємно в пущi живе чарiвниця, вправно людей лiкує, знаходить пропажу, може порчу на худобу навести, i до людей часом буває лиха. Особливо до тих, хто старi звичаї забуває i постiйно бiгає до нових церков. I ревним християнам вона жодному не допомогла. Хто казав, що вона донька якогось ворожбита, хто - вона небога головного волхва всiєї пущi, що простяглась до самої рiчки Прип'ятi. А одного разу чув Пiвник бесiду старезних дiдiв, що вона пра-праправнучка однiєї з жiнок-полонянок самого князя Мала, того Мала, що став на прю з княгинею Ольгою.

Страх напружив все тiло Пiвника пiдкинув на рiвнi ноги.

За ним дядько пiдхопився i постав iз порожнiми руками, зовсiм без зброї.

Зневажливий смiх чародiйки вiдбився багатоголосим вiдлунням вiд Святого озерця, кам'яних брил i десь загоготiв у верховiттях дубiв.