Вони вже минали село, огороджене валом i гостроверхим тином, i звертали праворуч, щоб заглибитись у лiс, як вiд кузнi до шляху вибiгла донька коваля. Пiдступила i подала Пiвнику намистину, ту самiсiньку, якою вiн вибив зуба чарiвниц!

Мандрiвцi повернулись до малих, подивились, але нiхто з них i не стишував ходи.

Валка йшла i йшла вперед.

Дядько Пiвень звiвся в стременах, озирнувся на малого, ледь усмiхнувся, та вiдвернувся, i бiльше не обертався.

Реп'ях, витягши шию, нюхтив - чим пахне вiд доньки коваля.

- Вiзьми. Це твiй оберiг!

- А звiдки в тебе?

- Бо чародiйка наша родичка. Вона закляла на твого дядька i на тебе, щоб ви нiколи не вернулись сюди... Намистину я знайшла в потаємному лiсi.

- То ти з нею ходиш туди? - Бовкнув Пiвник, хоча добре знав - про чародiйство i чародiйськi мiсця не говорять i не питають. Бо за це чародiї, волхви i ворожбити можуть наслати порчу.

- I я, i мiй батько! Тiльки ти не кажи дядьковi! А чаклунка моя тiтка.

- Ти не зрадила її?

- Чому?

- Ну, бо ти вiддала менi намистину... Вона ж чародiйка - знає все потаємне i тебе покарає!

- Дурне! Вона сильна, як i всi чародiї, проти чужих. А мiй батько добре на ворожбi знається. Його сила мене захистить. I я вже в собi починаю силу вiдчувати. Вона своє знає, а я своє знаю. I вона цього не знає! Он як! А про це вже нi вона, нi батько не знають.

Намистина лежала в дiвчинки на долонi, насилена на тонкий шкiряний пасочок.

Пiвник узяв i одяг на шию. I намистина зразу ж лягла теплою ваговитiстю поруч iз натiльним бронзовим хрестом i олов'яним змiєвиком, що боронить людину вiд усякої недуги.

- А що сильнiше - хрест, змiєвик чи намистина?

- Думаю, що намистина найсильнiша! - Вiдказала дiвчинка. Бо нi оберегом, нi хрестом ти не вибив їй зуба. I до всього, намистина цiла-цiлiсiнька лишилась.