- Коней не пущу на пашу - татi можуть звести. I, крiм того, Лях i Нiмець, вони не того тiста, що ти, вiрний боярський раб. Вони полоненники. I вони спокусяться втечею. А я не хочу, щоб вони тiкали на моїх конях.

- Конi, вони поки що боярськi... Чи ти їх у нього купив?.. - Говорив, глузливо всмiхаючись, пiдстаркуватий боярський холоп.

- Ти помовч, поводирю! Я з боярином уклав угоду, що вiдповiдаю за все на будовi i в дорозi. Але боярин не сказав менi й слова, що менi забороняється когось iз вас покалiчити за непослух. Це я на власний розсуд робитиму... - i вiн повернувся до полоненикiв i наказав: - Принесiть води та розбийте отой дубовий пень на паливо. I розпалiть багаття. А ти, Будий, звари кашу. Мусиш краще за нас все це вмiти - адже в тебе батько скiльки вже рокiв боярам куховарить.

Потiм дядько вийшов за вози, i Пiвник за ним. Дядько оглянув усi вози, зазирнув пiд колеса, перевiрив осi й дишла.

Поступово Пiвень заспокоївся i зайшов назад межи вози.

Пiд начищеним лискучим казаном грало веселе полум'я, а над казаном схилився патлатий Будий i щось копирсав кописткою у паруючiм варевi.

Вечеряли вже при зiрках.

На нiч дядько розподiлив три варти. Собi призначив другу. Визначив, де кому спати.

Старшi холопи почали ремствувати - хiба не однаково, де кому лягати? Де хто вмостився, там i спить!

- Татi бродять по лiсах! Княжi дружини посiкли полки ворожi, а малi зграї розпорошились по лiсах та пущах. Наша валка - золота здобич для татей.

Пiвник взяв клiтку i покликав Реп'яха, щоб вмоститися бiля тахнучого багаття.

Але дядько вiдтяг небожа в затiнок воза.

- Отут спи! - Кинув попону зi свого коня. - Бiля вогнища, навiть невеличкого, ти добра цiль для лучника. Вiн тебе бачить, а ти його - нi!

Малий прокинувся не вiд того, що пiвень Червень кричав, а вiд того, що дядько Пiвень заворушився, вiдчуваючи настання своєї черги.