Дядько поклав спати на своєму зiгрiтому мiсцi першого стража Буда, а сам пiшов по малому табору межи возами. Робив крок i надовго завмирав, уважно прислухався. А разом iз ним прислухався i його небiж.

Хропли час вiд часу конi, подзвонювали вуздечками.

З лiсу час вiд часу пливли сумнi крики дрiмлюги, та на тому боцi ручая пугав пугач, i кiлька разiв пробрехала лисиця.

А далi знов тиша.

Дядько Пiвень пiдкинув жменю дубових скiпок у затахле багаття, i червонi зблиски освiтили табiр. Всi спали.

Навiть конi стояли закляклi, i лише часом ледь-ледь отрушували шкiрою.

Малий перекинувся голiчерва, i йому аж дух захопило вiд яскравостi та незлiченностi зiрок.

Вiн довго вдивлявся в них, i йому здалось, що однi були зеленi, другi бiлi, третi блакитнi, а ще були наче й рожевi. Однi свiтили яскраво, iншi час вiд часу наче блимали. I вiд їх далекого-предалекого миготiння i вiд шепоту дядькової молитви, бо вiн молився, щоб не хотiлося спати, малого наче заколисало, i вiн заснув.

Бiльше до самого ранку Пiвник не прокидався...

...По снiданню та годiвлi коней рушили далi по звивистiй лiсовiй дорозi, яку заливали часом холоднi, пронизливi хвилi туману.

I знов рипiли-спiвали колеса, кожне на свiй голос.

Сьогоднi вже холопи не крокували поруч возiв, а попримощувались на возах i куняли. Лише Нiмець i Лях не куняли, а сторожко придивлялись до всiх зворотiв дороги.

Дядько взяв малого поперед себе на коня.

- Бачиш, як зирять? Запам'ятовують. Не забувають про волю, бач! Хоча вже й дiтей тут наплодили.

А сам подумав: "Пiсля княжого уроку можете тiкати. Та i я вже не повернуся до цього павука, що на людей сiтi плете!"

Реп'ях трюхав поруч коня, бувало, вибiгав уперед, нюхтив повiтря.

Пiвень Червень упродовж всього дня походжав по болонках i щось там у корi наче видзьобував.

Пiд вечiр вибрали гарне мiсце для ночiвлi - високий пагорб над заболоченим лугом.