Аомаме постукала у вікно поряд з таксистом, і той опустив шибку.

— Знову повезете?

Водій завагався.

— Здається, ви там пістолет у рот встромляли.

— Так.

— Справжній?

— Та що ви! — скрививши губи, відповіла Аомаме.

Водій відчинив дверцята, і вона сіла в таксі. Знявши сумку з плеча, поклала на сидіння й витерла губи хусточкою. У роті залишився запах металу й мастила.

— Так що, знайшлися аварійні сходи? — запитав водій.

Аомаме хитнула головою.

— Це ж і не дивно. Бо я не чув, щоб у такому місці вони були, — сказав він. — Так що, зійдете в Ікедзірі, як було спочатку домовлено?

— Авжеж, — відповіла вона.

Висунувши руку із відчиненого вікна, водій перебрався перед великим автобусом на праву смугу. Показання лічильника не змінилися після того, як Аомаме зійшла з таксі.

Зіпершись на спинку сидіння і спокійно дихаючи, вона кинула погляд на добре знайомий рекламний щит фірми «Ессо». Тигр із звернутим до неї профілем тримав, усміхаючись, у лапах заправний шланг. «Впустіть тигра у свій бензобак», — сповіщала реклама.

— Впустіть тигра у свій бензобак, — прошепотіла Аомаме.

— Що? — спитав водій, поглядаючи на неї у дзеркальце заднього виду.

— Та нічого. Просто промимрила сама до себе.

«Ще трохи поживу на цьому світі й подивлюся, що станеться. Померти ніколи не пізно. Можливо», — подумала вона.

Наступного дня, після того як Аомаме передумала накласти на себе руки, подзвонив Тамару й вона йому повідомила, що її плани змінилися.

— Я вирішила, що не поїду звідси. Не мінятиму прізвища й не робитиму пластичної операції, — сказала вона.