Жити чесним життям справжньої офiцiантки. А чого? Багато хто з нас мрiє раптом взяти i змiнити все своє життя. Багато хто про це думає i говорить, а я не думала i не говорила, я це зробила. Втiм, якби я думала про наслiдки, можливо, не поспiшала б дiяти. Саки були припилюченим мiстечком. Роботу я знайшла на базi вiдпочинку "Блакитна хвиля". Не можу переказати, як я цим пишалася. Сама. Одненька. Вiдразу знайшла собi роботу. От як. Моя робота мала назву "Морська галька", стiни її були викладенi галечником. Господаркою цього закладу була Галина Миколаївна, яка жила "в центрi"; вона щодня просила притримувати для неї столик, який традицiйно був накритий махровим ганчiр'ям кольору вишнi, що втомилася стигнути. Щоразу вона запитувала нас, чи пам'ятаємо ми, що потрiбно мити руки? Вiдповiдi їй були не потрiбнi. Ми пам'ятали, але не мили. Навколо море, чистота i краса.

Я хотiла назватися Тамарою, але їм потрiбний був мiй паспорт, не так легко нажухати сучасних володарiв морських барiв, тому довелося жити пiд справжнiм iм'ям. То було нецiкаво, але що поробиш? Моєю напарницею була Люська. Тобто в неї було опереточне iм'я - Люсьєна, але так її нiхто не звав, навiть мати. Коли я спитала в неї, чи любили її батьки оперету, Люська замружила очi, а потiм спитала: "Слиш, ти пити будеш?" Приблизно так ми з нею спiлкувалися весь час. Люська була б вродливою, якби не фарбувала вiї. Справа в тому, що Люська була бiлявкою з дуже свiтлими очима, такий колiр має постiль, випрана з пiдсинювачем, свої вiї ж вона фарбувала чорною кошлатою тушшю. Дуже ретельно. Тому створювалося враження, що її очi - це тваринки з чорними волохатими щупальцями або щупальцеподiбнi рослини, яким надумалося укорiнитися на людському обличчi. Я їй про це не говорила. Нiколи. Бо тодi б отримала виделкою пiд ребра. Коли Люська чула щось незрозумiле, вона або пропонувала випити, або лiзла з'ясовувати стосунки. Я їй заздрила, тому що Люська нiколи не била ноги та стегна об стiльцi та столики.