- Нi, - вiдповiв я гордо. - На моєму самоходi чудовий глушник, i вiн плаває майже нечутно.

Та ось дорога раптом звернула, i перед нашими очима постала зеленава гладiнь озера, що прозирала мiж стовбурами вiльх.

- Я виходжу! - скрикнув Проповiдник.

Берег тут був незручний, порослий очеретом. Та мiй новий знайомий на це не зважав. Коли я спинив машину, вiн одразу ж витяг iз неї свого величезного мiшка i так заквапився до озера, що я подумав: "Навiть не попрощається зi мною".

Та раптом вiн наче згадав про мене.

- Стривайте хвилинку, - промовив до мене. Став навколiшки перед своїм бездонним мiшком, розв'язав мотузку i застромив руку всередину.

Довгенько порпався, аж нарештi видобув щось схоже на довгу сопiлку чи дудку.

- Спраглого ви напоїли, знеможеного пiдвезли, - промовив вiн, наче виголошував якесь заклинання. - Якщо коли-небудь ви потрапите на озерi в якусь халепу, будь ласка, подмiть у цей рiг. Коли я буду поблизу, то прийду вам на допомогу.

Вiн тицьнув менi в руки свою дудку чи сопiлку, лукаво пiдморгнув до мене правим оком, потiм завдав собi на плече важкий мiшок i легкою ходою, наче нiчого не нiс, почав спускатися до озера.

Я поїхав далi, спантеличений, з повною головою тривожних думок.

Хто цей чоловiк? Що вiн шукає бiля Озерища? Чи тiльки самотностi й спокою? Навiщо вiн дав менi свою дудку? А може, це й є отой таємничий Капiтан Немо?

Лiс скiнчився, дорога вибiгала в поле. Понад берегом озера прослалася зелена лука, а проїхавши кiлометр, я побачив червонi цеглянi стiни першої хати якогось села.