- Журавель до нас рiдко заходив. Усе бiльше Вячеслав до нього. Так що розмов їхнiх не чула. Та, звичайно, про що ж?! Про свої справи, про науку, про iнститут...

Жiнка замовкла. Потiм, вiдповiдаючи на запитання Коваля, сказала, що чоловiк у вiдрядження нiби й не збирався. Уранцi, як завжди, поїхав до iнституту. Але раптом подзвонив їй на роботу i повiдомив, що негайно посилають у Вiрменiю. Не взяв навiть валiзки з бiлизною та iншими необхiдними речами.

- Вiн iще не знає, що Антона Iвановича уже немає на свiтi, зiтхнула Варвара Олексiївна, сумно похитавши головою. - Приїде, а тут таке... Удар який для нього! Як i переживе, не знаю, - знову зiтхнула вона.

Парубоцького життя Журавля, до якого "вiчно швендяли дiвки", Варвара Олексiївна не схвалювала. Не подобались їй чаркування, на якi сусiда кликав i її чоловiка. Але терпiла. Тому що спритник Журавель допомагав Вячеславу у науковiй роботi. Витираючи сльози, жiнка призналася, що тепер її Славику важче буде написати кандидатську, i, здавалося, вiд цiєї думки їй стало гiрше, i вона уже не зiтхала, а боролася з гикавкою, що напала на неї.

- Виходить, ви пiдтримували чоловiчу дружбу?

- Правду сказати, не зовсiм. Боялася, що й мiй привчиться пити... Але, господь помилував, не спився... Добре, що я тут, поряд... А щодо жiнок... - вiдповiдаючи на нiме запитання полковника, знизала плечима спiвбесiдниця, - я була спокiйна. Вiн у мене однолюб... Iншим разом дорiкала Антону Iвановичу за гулянки, але не пускати до нього Славу було незручно. Мiй хоч i головатий, та, на жаль, вкрай тихий, пробитися сам не може. Та й, крiм усього, їм потрiбно було спiлкуватися. Над одними й тими ж темами працювали... А покiйний, - Варвара Олексiївна зупинилася, немов тiльки зараз знову згадала, що Журавель загинув, зайшлася кашлем i потяглася за носовою хустинкою, - пробивний хлопець був, земля йому пухом. В iнститутi його цiнували. Чого ж це я буду розводити їх у рiзнi боки! Та й не вийшло б це у мене.