Варварi Олексiївнi стало недобре, її нудило, немов пливла на кораблi бурхливим морем, то поринаючи в безодню, то вилiтаючи на гребiнь хвилi. Перед її очима справдi раз у раз з'являлися знайомi картини, i тодi огрядний чоловiк, що сидiв поруч, немов розчинявся у їхньому примарному свiтлi, i поки вiн знову виринав, наче з морського туману, вона встигала побачити свого чоловiка, почути його несмiливий, немов провинний голос. Дiтей вони не мали, i у неї до свого Славика було материнське почуття, як до малої, беззахисної дитини.

Цього року з чоловiком щось сталося, їй здалося, що вiн зазнав якоїсь серйозної невдачi, переживає її i, зламавшись, замкнувся в собi. I задушними лiтнiми ночами, коли вони лежали врозкидь на спiльнiй постелi, i у цi зимовi ночi, коли у спальнi ставало холодно i Вячеслав у снi безпорадно притискався до її теплих грудей (вiн спав неспокiйно, здригаючись i бурмочучи щось нерозбiрливе) - i тодi щемливе почуття жалю до чоловiка охоплювало її.

Останнiм часом усе частiше Вячеслав пiдхоплювався серед ночi, сiдав на лiжку i, не вмикаючи нiчника, довго зглядався в темний квадрат вiкна. Вона теж прокидалася, немов зв'язана з ним ниткою, питала: "Що з тобою?" - i, не дочекавшись вiдповiдi, цiлувала, умовляла спробувати заснути.

Вiн був мовчун. Але iнодi у такi хвилини його охоплювала вiдвертiсть. Тодi проривалися скарги на долю, на те, що вiн - невдаха, що i в iнститутi з ним не рахуються, як належить, i перспектив у нього немає. I тодi вона заспокоювала його як могла, радила не впадати у вiдчай, переконувала, що у нього є талант, але треба бути смiливiшим, наполегливiшим, спритнiшим, як, до прикладу, їхнiй сусiда Антон Журавель.

Але чоловiк лише зiтхав у вiдповiдь i зiзнавався, що до Антона йому далеко: той може будь-яку думку так прикрасити i розмалювати, що йому, Вячеславу, навiть самому не вiриться, нiбито спочатку це була його iдея, а не самого Антона.